Світло у вікнах, сміх за столом і дитина на морозі показали мені те, про що не можна було мовчати

— Сьогодні найсерйозніша риболовля, — відповів він несподівано для самого себе. — Онука витягти треба. Трофей важливий.

Усмішка в неї зникла.

— Тоді витягуйте обов’язково.

Він розплатився, підняв руку на прощання і знову вийшов у білу млу.

Дорога повзла під колесами повільно, ніби опиралася. Двірники ледве справлялися зі снігом, фари вихоплювали з темряви косі смуги заметілі. Єгор Андрійович їхав і думав про Микиту. Уявляв, як вручить вудку. Як вони сядуть поруч. Як, може, цей вечір хоч трохи склеїть те, що три роки розходилося по швах.

У пам’яті звучав голос Віри: «Дім — це не стіни, Єгоре. Дім там, де людині не дають замерзнути».

Дім Лариси виник зі снігопаду ошатною плямою. На паркані миготіли вогники, у вікнах сяяло свято, на подвір’ї лежав рівний незайманий сніг. За шибкою виднівся стіл, ялинка, чиїсь руки, що піднімали келихи.

А біля хвіртки стояв Микита.

Без взуття. У футболці. На морозі.

Пальці на його ногах побіліли. Ступні стали багряними. Губи посиніли, обличчя було не живе, а якесь воскове. Він намагався переступати з ноги на ногу, але рухи виходили млявими, ніби тіло вже переставало слухатися.

Єгор Андрійович вилетів із машини. Зірвав із себе теплу куртку, закутав онука, потім стягнув валянки й натягнув йому на ноги просто поверх крижаних ступнів.

— Дідусю, не треба, — прошепотів Микита. — Їдь. Будь ласка. Якщо Лариса тебе побачить, мені потім дістанеться ще сильніше. Вона через вечерю…