Те, що починалося як звичайна зустріч, раптом перетворилося на історію, про яку я досі думаю

Щось ламалося не в кімнаті й не між нами, а в мені самій. Ще мить тому все здавалося свободою, сміливістю, правом обирати правила. Тепер відкрився інший бік: бажання надто легко перетворювалося на потребу, згода — на владу, свобода — на втечу від тиші, якої я не вміла витримувати наодинці.

Я вислизнула з їхніх рук і підійшла до дзеркала. У відображенні стояла жінка з розпатланим волоссям, припухлими губами, блискучими очима. Красива, жива, небезпечна. Жінка, якою я раніше не була і, можливо, не хотіла ставати до кінця.

Тарас підійшов першим.

— Що сталося? Усе нормально?

Я похитала головою.

— Ні. Ми перейшли межу.

— Яку?

Я повернулася до нього. Голос звучав тихіше, ніж я чекала, але твердіше.

— Ту, за якою починаєш плутати любов із владою. Бажання — із залежністю. Свободу — зі спробою втекти від себе.

Соломія стояла нерухомо, притискаючи сукню до грудей. У її погляді не було образи, радше розуміння і втомлене співчуття.

— Дякую, що прийшла, — сказала я їй. — Але сьогодні все закінчується тут.

Вона кивнула. Без зайвих запитань одяглася, тихо попрощалася й пішла. Двері зачинилися майже беззвучно, але після цього в квартирі стало так порожньо, ніби з неї винесли все повітря.

Я залишилася біля вікна. Зовні місто жило звичайним життям: поодинокі машини, світло в чужих квартирах, кроки у дворі. А всередині вила порожнеча. Я більше не знала, хто я — жінка, яка звільнилася, чи та, що надто далеко відійшла від себе.

Тарас обійняв мене ззаду. Колись його руки здавалися якорем. Тепер вони нагадували, що ми відпливли надто далеко, і берег уже важко розрізнити.

— Що тепер? — спитав він.

Я довго дивилася в темряву за склом.

— Тепер чекатимемо.

— Чого?

— Поки стане зрозуміло, що з нами зробить усе те, що ми самі відкрили.

Він мовчав. Я теж. Бо деякі двері не зачиняються ні грюком, ні замком, ні рішенням. Іноді вони залишаються прочиненими, і протяг із них довго ходить по дому, торкаючись шкіри й пам’яті.