Те, що починалося як звичайна зустріч, раптом перетворилося на історію, про яку я досі думаю

Наступного тижня Тарас дивився на чоловіків інакше: у магазині, біля спортзалу, на зупинці. Він оцінював не зовнішність, а присутність, вагу погляду, здатність заповнити простір. Я помічала це й не втручалася. Було дивно бачити, як мій стриманий чоловік вчиться бажати не лише мене, а й саму ситуацію.

Вибір прийшов несподівано. Ми заїхали в сервіс, щоб залишити машину на шиномонтаж. Там працював Остап — небагатослівний автомеханік із широкими плечима, темними руками, запахом тютюну й мастила. Він не розглядав мене нахабно, але коли я поправила волосся, його погляд ковзнув важко, чіпко, без усмішки, і від цього стало спекотніше, ніж від будь-якої фрази.

Увечері Тарас сам заговорив про нього.

— Його звати Остап. Він працює в тому сервісі. Мовчазний, грубуватий, але в ньому є щось справжнє. Я бачив, як він на тебе дивився. І зрозумів, що хочу побачити це ближче.

Я не здивувалася. Я теж запам’ятала той погляд. У ньому було щось первісне, але не вульгарне; пряме, майже звіряче, і тому небезпечно притягальне.

Ми вигадали простий план. Я заїду до Остапа під приводом спитати про машину, а Тарас залишиться зовні, ніби просто чекає. Насправді він спостерігатиме. Ми говорили про це спокійно, ніби обговорювали побутову дрібницю, але за кожним словом тремтіла напруга.

Я вдяглася так, щоб усе виглядало випадково: джинсова мініспідниця, біла майка, легка куртка на блискавці, високий хвіст, трохи блиску на губах. Образ майже сусідської дівчини, тільки з пасткою в кожному русі.

У гаражі пахло залізом, пилом і гарячою гумою. Остап витирав руки ганчіркою, коли я увійшла.

— Ти Мар’яна, так?

— А ти Остап. Мені сказали, ти добре розбираєшся в машинах.

— Стараюся. Щось сталося?

— З машиною — ні.

Він підвів очі. Зрозумів одразу. Не став ставити зайвих запитань, не всміхнувся, не пожартував. Просто підійшов ближче, і я відчула його запах — грубий, чоловічий, зовсім не схожий на холодну чистоту Романа.

Зовні, за склом машини, сидів Тарас. Я знала, що він дивиться.

Остап торкнувся ланцюжка на моїй шиї одним пальцем.

— Ти впевнена?

— Цілком. Тільки не поспішай.

Він узяв мою руку й поклав собі на груди. Під тканиною важко билося серце. Тієї ж миті я почула негучний стукіт по склу: Тарас майже непомітно кивнув. Гра починалася знову, тільки правила вже змінювалися…