Точка неповернення: несподіваний фінал одного навчального року в школі

Навколо валялися уламки скла, розчавлені гербарії й зошити з її акуратним почерком. Вона не плакала вголос, а лише дихала коротко й судомно. У голові безперервно крутилася лише одна думка.

«Маша, Вікторе, що мені тепер робити?» Минуло хвилин двадцять, а може, тридцять, вона точно не знала. Потім вона змусила себе встати.

Ноги її зовсім не слухалися. Вона підібрала рештки розірваної сукні й якось прикрилася. Двері були замкнені, ключа всередині кабінету не було.

Олена сіла на підлогу спиною до стіни й міцно обхопила коліна. У кабінеті пахло формаліном, пилом і їхнім різким одеколоном. Вона дивилася на розбитий мікроскоп і думала, чи це кінець, чи тільки початок кінця.

Уранці наступного дня Олена прокинулася о п’ятій тридцять. Маша ще міцно спала, згорнувшись клубочком під старою ватяною ковдрою. Бабуся Маруся вже звично гриміла каструлями на кухні.

Олена встала й тихо підійшла до дзеркала в коридорі. Синець під оком розплився фіолетовою плямою, губа сильно напухла, на вилиці виднілася кірка засохлої крові. Вона взяла тональний крем зі старої косметички, що залишився ще зі весілля, і замазала все, що змогла.

Вона вдягла закриту блузку з високим коміром і дуже довгу спідницю. Зверху накинула плащ, хоча надворі було тепло. — Куди так рано зібралася? — спитала бабуся, не обертаючись від гарячої плити.

— У райцентр. У мене там справи. Маруся подивилася на неї дуже уважно.

— Обличчя сховай краще, а то люди питатимуть. Олена кивнула й поспішно вийшла. Відділок поліції містився за двадцять кілометрів у сусідньому великому селищі.

Вона сіла на перший ранковий автобус і зайняла місце біля самого вікна. Усю дорогу вона дивилася в скло, зовсім нічого не бачачи. У голові крутилося тільки одне — треба написати заяву, інакше вони обов’язково повернуться.

У відділку поліції було зовсім порожньо. Черговий сержант, молодий хлопець із червоними від сильного недосипу очима, підвів голову від свіжої газети. — Добрий день, я хочу написати заяву.

— З якого саме питання? Олена важко ковтнула. — На мене напали. Учора. У школі.

Сержант відклав газету вбік і спитав її прізвище. Почувши «Смирнова Олена Іванівна», він зняв телефонну слухавку. — Капітане Рябінін, до вас прийшла жінка щодо нападу.

За п’ять хвилин у коридор вийшов капітан. Це був чоловік років тридцяти п’яти у форменій сорочці із засуканими рукавами й дуже втомленим поглядом. — Проходьте до мого кабінету.

Кабінет був маленький і задушливий. Там стояли стіл, два стільці, залізний сейф, а на стіні висів календар. Рябінін сів за стіл і дістав чистий бланк протоколу.

— Розповідайте: коли, де і хто? Олена слухняно сіла навпроти. Її голос спочатку тремтів, але потім став рівним, ніби вона переказувала чиюсь чужу історію.

Вона розповіла про вчорашній день, після шістнадцятої години. Усе сталося в кабінеті біології восьмирічної школи в селі Березівка. Напали троє учнів: Віктор Ковальов, Сергій Морозов, Дмитро Лебедєв.

Їм усім по шістнадцять років. Вони замкнули двері, вимкнули світло. Били мене, коли я відчайдушно намагалася чинити опір.

Рябінін писав дуже швидко, навіть не підводячи очей. — Продовжуйте. Вони погрожували, сказали, що напишуть листа моєму чоловікові на службу, зроблять фотографії й рознесуть по селу, а ще натякнули, що з донькою може щось статися.

— У вас є докази? Синці, сліди побоїв є? — Так, усе тіло в синцях, і була кров.

Він розуміюче кивнув. — Зараз ми відправимо вас на медичне освідування до лікарні. Лікарка Зінаїда Петрівна все зафіксує за формою, а потім ви повернетеся до мене.

Олена пройшла довгим коридором до медичного кабінету. Зінаїда Петрівна, жінка років п’ятдесяти з сивими пасмами, подивилася на неї абсолютно без емоцій. — Роздягайтеся до пояса, і нижню білизну теж зніміть.

Огляд тривав довгих сорок хвилин. Лікарка мовчки оглядала, записувала дані, брала потрібні аналізи. Коли вона закінчила, то тихо сказала висновок.

— Сліди нападу очевидні. Є множинні гематоми й свіжі садна. Офіційний висновок буде готовий за дві години.

Олена вдяглася й повернулася до слідчого Рябініна. Він уже повністю закінчив заповнювати протокол. — Підпишіться ось тут і тут.

— Ми скоро викличемо обвинувачених на офіційний допит. Телефони їхніх батьків у мене є, вони самі прийдуть. Можете йти, завтра о десятій ранку я чекаю вас для уточнень.

Вона вийшла з поліцейського відділку. Надворі було світло, люди йшли у своїх справах, хтось ніс сумку зі свіжим хлібом. Олена сіла на зворотний автобус до села…