У 1989 році цілий шкільний клас зник без сліду, а через 35 років з’явилася знахідка, яка змінила хід старої справи

Начальник з’явився дуже швидко. Швидко зайшовши до палати, він раптом затримався на порозі. Змучена жінка мало нагадувала дитину зі старого знімка, і все ж у рисах її обличчя вгадувалася моторошна схожість із дівчинкою, чию фотографію він багато разів бачив у матеріалах справи.

Він сів біля ліжка, Андрій залишився поруч. Соломія розуміла, що другої нагоди переконати їх може не бути. Поки вона перебувала серед медиків, люди в печері продовжували чекати, і від рішення цих двох залежало, чи побачать вони коли-небудь денне світло.

Її розповідь повернула всіх у теплий травневий день. Дванадцятирічна Соломія йшла лісовою стежкою разом з однокласниками й тішилася, що замість задушливого кабінету урок проведуть на свіжому повітрі. Діти сміялися, перемовлялися й крокували за вчителькою Оксаною, яка вела заняття з географії.

Оксана ставилася до учнів уважно й терпляче. Вона показувала мох на корі, звертала їхню увагу на землю й пояснювала, яку історію місцевості можна прочитати в камінні. Не всі слухали однаково уважно: одні збирали листя, інші перешіптувалися, треті намагалися вирватися вперед. У цій безтурботності не було нічого незвичного.

— Не все можна дізнатися за партою, — нагадала їм учителька. — Іноді треба самим побачити те, про що написано в книжці.

Через роки Соломія згадувала ці слова з гіркотою. Тоді ніхто не міг припустити, яким страшним виявиться знання, що чекало на них попереду.

Що далі стежка заводила клас углиб, то більше змінювався ліс. Спершу змовкли птахи, потім зникли шерехи в траві. Тиша густішала поступово й тому лякала сильніше: здавалося, що навколишній простір поволі відгороджується від звичного світу.

На галявині біля старого дерева Оксана зупинила групу, щоб показати зразок гірської породи, що виступав між корінням. Соломія стояла неподалік і першою побачила, як затремтіло повітря. Це не було схоже на марево над розпеченою дорогою. Прозора поверхня ніби викривлялася зсередини, змінюючи обриси всього, що було за нею. Решта теж помітили дивину; здивований гомін миттю перейшов у перелякані вигуки.

— Швидко до мене! Не розходьтеся! — гукнула Оксана…