У 53 роки він залишився сам біля РАЦСу, але зустріч з іншою покинутою нареченою несподівано змінила цей день

Назар стояв у дверях і тримав на руках сплячого Остапа. Марта підійшла, притулилася плечем до косяка й тихо спитала:

— Ну що, майстре, шкодуєш про щось?

— Шкодую.

— Про що?

— Костюм тоді тиснув у плечах. Не треба було його вдягати.

— А якщо серйозно?

Він подивився на Олесю, схилену над клавішами, на сина, що довірливо спав у нього на грудях, на дім, де кожна стара дошка ніби знову набула голосу. І нічого не сказав. Марті пояснення не знадобилися.

Назар передав дитину сестрі й увійшов до кімнати. Він підійшов до Олесі зі спини, дочекався, поки вона зніме руки з клавіш, і обережно розвернув її до себе. Їхній перший по-справжньому вільний поцілунок стався не заради документа, не для чужого спокою й не через дивну угоду в казенній залі. Він був теплим, стриманим, трохи незграбним — і від того особливо живим.

З-за прочинених дверей веранди долинув захоплений зітх Надії Іллівни:

— Ну до чого ж гарний!

Олеся відсторонилася й крикнула, червоніючи й сміючись водночас:

— Мамо!

— Усе-все, не дивлюся! — озвалася та й, звісно, продовжила спостерігати в щілину.