У нотаріуса все виглядало для мене поразкою, аж поки я не прочитала перший рядок листа

— Будинок за містом із ділянкою, — вела далі нотаріус тим самим рівним тоном, — також передається Ігорю Павловичу.

— Чуєш? — Ігор уже не приховував задоволення. Він розвернувся до Віри всім корпусом. — Мама все чудово розуміла. Я її син. Спадкоємець. А ти хто? Стороння людина. Жінка, яка колись просто крутилася поруч із нашою родиною.

Віра міцно стиснула губи.

Сльози підступили до горла, але вона не дозволила їм зірватися. За роки поруч з Ігорем вона навчилася ковтати біль так, щоб ніхто цього не помітив. Мовчати. Терпіти. Тримати обличчя, коли всередині все руйнується. Не давати тим, хто хоче бачити її слабкість, такого задоволення.

— Грошові заощадження в розмірі… — нотаріус назвала дуже велику суму, — також заповідані Ігорю Павловичу.

Аліса сплеснула руками.

— Ігорю, ти розумієш? Тепер ми точно зможемо поїхати відпочивати! І машину купимо, ти ж обіцяв мені нову!

Ігор розправив плечі. Здавалося, сама лише озвучена сума зробила його вищим, упевненішим, значнішим. Він обійняв Алісу за талію, а Віра відвернулася до вікна.

За склом проходили люди. Хтось поспішав, хтось розмовляв телефоном, хтось ніс пакет із продуктами. Світ назовні продовжував жити, ніби нічого не сталося. І Вірі раптом здалося майже дивним, що тут, у цій кімнаті, остаточно закривають цілу главу її життя, а там, за вікном, день триває своєю чергою.

Нотаріус знову подивилася в папери.

— У заповіті є окреме розпорядження, що стосується Віри Миколаївни.

Віра підвела очі…