У суді чоловік звинуватив мене в зраді, але запис на телефоні несподівано змінив хід засідання

Палець свідка зупинився не на Оксані. Він указував на Руслана.

У цю мить навіть повітря ніби змінило напрямок. Усе, що летіло до неї — звинувачення, ганьба, чужий бруд, — розвернулося й ударило туди, звідки було послане.

— Ось цей чоловік, — промовив Назар рівно.

Кілька секунд ніхто не зрозумів, що сталося. Адвокат Руслана застиг із відкритим ротом. Суддя підвела очі від паперів, і в її стомленому погляді вперше з’явилася жива увага.

— Поясніть, — сказала вона.

— Я говорю про нього, — Назар не опускав руки. — Тільки просив він називати себе не Русланом, а Русиком.

На задньому ряду хтось нервово кашлянув, потім зала загуділа. Руслан зблід так різко, ніби кров разом відлила з обличчя. Упевнена маска тріснула, оголивши страх — грубий, тваринний, негарний.

— Ваша честь! — схопився його адвокат. — Свідок плутається, він явно дезорієнтований. Це провокація!

— Сядьте, — холодно урвала суддя. — Свідок продовжить.

Руслан теж схопився, перекинувши склянку. Вода розлилася по столу.

— Я тебе не знаю! — зірвався він на верескливий голос. — Хто тобі заплатив? Вона? Це вона все влаштувала?

— Пане Кравцю, ще один подібний виступ — і ви вийдете із зали, — сказала суддя вже зовсім іншим тоном.

Руслан сів, ніби ноги перестали його тримати. Мирон Степанович поруч з Оксаною ледь помітно всміхнувся, але нічого не сказав.

— Свідку, — продовжила суддя, — ви стверджуєте, що отримали гроші не від відповідачки, а від позивача?

— Так, Ваша честь. Оксану Мирославівну я сьогодні побачив уперше. А з Русланом Ігоровичем останнім часом спілкувався щільно. Він мене найняв…