У залі суду мене вже вважали переможеною, аж поки не дійшла черга до моїх документів

— Хто це був?

Андрій різко обернувся.

— Знайомий. Не лізь туди, де нічого не тямиш. Моя робота — не твоя турбота.

Голос став жорстким, майже злим. Ніби вона не спитала, а вчинила щось неприпустиме.

— У мене різні клієнти, — додав він. — Не всі зобов’язані бути милими й тихими.

Після цього він пішов до кабінету й замкнув двері до ранку.

Наступного дня Марина зайшла до магазину канцелярії й купила товстий зошит у клітинку. Без чіткого плану. Просто взяла той, що опинився найближче.

Удома вона сховала його в коробку зі старими сімейними фотографіями на верхній полиці шафи. Андрій туди ніколи не заглядав.

Пізно ввечері, коли квартира поринула в сон, Марина дістала зошит, сіла за кухонний стіл і акуратно вивела на першій сторінці дату.

«Починаю фіксувати».

Спершу записи були уривчастими й незграбними. Вона занотовувала дивні дзвінки, незрозумілі суми у виписках, незнайомі імена, уривки фраз, почуті випадково. Іноді писала лише кілька слів — аби не втратити деталь.

Поступово безлад перетворився на порядок. Марина почала розкладати відомості за датами, підкреслювати важливе, робити позначки на полях. Що більше минало часу, то уважнішою вона ставала.

Вона навчилася швидко фотографувати папери, поки Андрій був у душі або розмовляв на балконі. Робила це обережно, майже не дихаючи, ніби навіть клацання камери могло її видати.

За кілька місяців настав момент, після якого сумнівів уже не лишилося…