Усі боялися наблизитися до жінки через змій, аж поки не помітили важливу деталь

Артем кілька секунд стояв посеред дороги, намагаючись віддихатися. Серце калатало так, ніби він сам щойно уникнув смерті. Але поїхати він не міг. Там, унизу, лежала жінка. Можливо, вже мертва. А можливо, ще жива.

Тремтячими пальцями він викликав допомогу: поліцію, рятувальників і лікарів.

Перші машини з’явилися приблизно за п’ятнадцять хвилин. Ще до них повернувся Єгор. Він вийшов із машини блідий, із винуватим обличчям.

— Пробачте, — сказав він, підходячи до Артема. — Я не витримав. Таке побачити… Я до кінця життя не забуду.

— Я теж злякався, — чесно відповів Артем. — Але поїхати не зміг. А раптом її ще можна врятувати?

Єгор важко видихнув і подивився в бік темного схилу.

— Не розумію, як вона там опинилася. Якщо чесно, я б, мабуть, не повернувся. Але потім подумав: ви тут сам лишилися. Недобре якось. Не по-людськи.

Артем кивнув. Він слухав упіввуха. Усі його думки були там, унизу, де жінка лежала в траві, оточена ворушким клубком.

— Може, треба було палицею їх відганяти? — раптом сказав Єгор.

— Ні. Ми б тільки гірше зробили.

— Та я б і не зміг, — зізнався Єгор, згорбившись. — Але ж який кошмар…

Спершу приїхали рятувальники. Потім поліція. Лікарі прибули трохи пізніше. Поліцейські зробили знімки, оглянули машини, почали розпитувати Артема й Єгора, хто що бачив і коли зупинився.

Майже ніхто не сумнівався, що жінка мертва.

Лікарка з бригади відмовилася одразу спускатися до тіла. Вона подивилася вниз, побачила рух у траві й зблідла.

— Я туди не піду, доки її не піднімуть і не перевірять, — твердо сказала вона.

Рятувальникам довелося діяти самим. Вони обережно відганяли змій, підчіплювали їх довгими палицями, звільняли одяг жінки, вкладали її на ноші. Кілька гадюк забралися під тканину, і лікарка зажадала ще раз усе уважно оглянути, перш ніж наблизитися.

Одна зі співробітниць поліції, повернувшись від машини жінки, повідомила:

— Документи знайдено. Олена Петрівна Соколова, сорок вісім років. Живе у великому місті. Що вона робила тут, поки незрозуміло.

Літній рятувальник, який стояв поруч, похитав головою.

— Пора зараз така, зміїна. Довкола низини, сирі місця, гадюк вистачає. Видно, жінка не місцева. Зупинилася, відійшла від дороги по нужді або просто стало зле. Наступила на змію — та й вкусила. Тільки дивно, що їх стільки близько до дороги. Хоча місцеві розповідали: буває, переповзають з одного боку на інший. Там далі покинуті виїмки, зарості, теплі місця. Можуть і гнізда влаштовувати. Іноді навіть у машини забираються, якщо двері відчинені.

Усі слухали його мовчки. Після побаченого будь-які слова здавалися тривожними й можливими.

І раптом лікарка, нарешті схилившись над жінкою, різко скрикнула: