Усі чекали покарання для дівчини, аж поки впливовий гість не зупинив охорону одним жестом

Слова вийшли різкими, майже грубими, хоч вона сама злякалася власного тону. Серце калатало так, ніби хотіло розтрощити ребра. У голові спалахнули уривки: мама, яка зачиняє стару коробку з листами; чужа фотографія, яку Марія одного разу побачила між сторінками книжки; скандал із тіткою Наталею на кухні; мамині слова: «Не питай про нього. Він не хотів нас знати».

Чоловік зробив рух уперед, але відразу зупинився, помітивши її страх.

— Мене звати Самір, — сказав він. — Я багато років шукав вас.

Марія засміялася. Тихо, без радості, приглушено.

— Ви помилилися.

— Ні.

— Ви помилилися, — повторила вона голосніше. — У мене немає батька.

Віктор Петрович нарешті отямився. Він метнувся до столу, незграбно всміхаючись так, що усмішка скидалася на гримасу.

— Шановний пане Саміре, прошу вибачення, це непорозуміння, працівницю, звісно, буде негайно відсторонено, ми компенсуємо…

Самір повернув до нього голову.

— Вона залишиться.

— Авжеж, як забажаєте, але…

— Ніхто її не чіпатиме.

Керуючий стулив рота.

Марія стояла з мокрими долонями, не знаючи, куди подіти очі. Їй хотілося зникнути за дверима службового коридору, сховатися між коробками з посудом, зняти уніформу, вийти через чорний хід і ніколи більше сюди не повертатися. Але ноги не слухалися.

Із-за плеча Віктора Петровича визирнула старша офіціантка Світлана. Ще вранці вона невдоволено кинула Марії, що та «ходить як сонна муха» і «одного дня доведе всіх до біди». Тепер Світлана дивилася з жадібним жахом, ніби чекала продовження серіалу.

— Можна мені піти? — запитала Марія.

Самір трохи схилив голову.

— Так. Але прошу, поговори зі мною.

— Ні.

Вона сказала це відразу. Надто швидко. Не подумавши. Бо якби подумала, то розплакалася б просто перед усіма.

Марія розвернулася, майже бігом пройшла до службових дверей і штовхнула їх плечем. У коридорі пахло засобом для чищення, смаженою цибулею й мокрими рушниками. Звук залу за дверима знову став приглушеним, ніби чуже життя тривало без неї.

Вона добігла до роздягальні, зачинилася в туалетній кабінці й тільки там дозволила собі зігнутися навпіл. Руки тремтіли. Лікоть болів там, де його стиснув охоронець. Перед очима стояло обличчя чоловіка, його три слова, чужі й страшні.

«Це моя донька».

Ні.

Не могло бути.

Її батько був іншим. Точніше, його не було. Усе життя замість нього була порожнеча, про яку вдома не говорили. Коли в школі просили принести фотографії батьків, Марія малювала в зошиті дерево й писала поруч тільки мамине ім’я. Коли сусідська дівчинка спитала: «А твій тато де?», Марія відповіла маминими словами: «Пішов до мого народження». Коли їй виповнилося шістнадцять і вона вперше спробувала спитати прямо, мама порізала палець, стоячи біля мийки, і так довго мовчала над краплею крові на білій тарілці, що Марія сама пошкодувала про запитання.

«Він був багатою людиною, Машо. Для таких людей ми — помилка».

Ось і все.

Марія витерла обличчя паперовим рушником. Той відразу розмок у пальцях.

Двері до роздягальні рипнули.

— Машо? — покликала Світлана.

Марія завмерла.

— Вийди. Віктор Петрович сказав, щоб ти не йшла. Там гості цікавляться.

— Нехай цікавляться без мене.

— Ти розумієш, що накоїла?