Усі вважали, що дід залишив їй нікому не потрібний сарай, аж поки вона не спустилася в підвал

— Нікому не кажи, що я дзвонив.

Зв’язок урвався.

Олеся ще кілька секунд тримала телефон біля вуха, хоча короткі гудки вже давно різали тишу. Потім повільно опустила руку. На столі розповзалася кавова пляма, з коридору тягнуло холодком, а в неї всередині ставало дедалі тривожніше.

Степан Лук’янович прожив довге життя й умів тримати себе в руках. Він не метушився, не скаржився, не влаштовував драм. Навіть коли боліли суглоби, коли підводило серце, коли ночами мучив кашель, він тільки відмахувався: «Старий механізм, онучко, іноді рипить». І всміхався так, ніби сам міг полагодити власне тіло, якби знайшов відповідну викрутку.

Він був годинникарем. У місті його знали багато хто. До нього несли будильники, настінні годинники, старовинні кишенькові механізми, важкі родинні реліквії з тріснутим склом і завмерлими стрілками. Він міг годинами сидіти за своїм робочим столом, схилившись над крихітною пружиною, і знаходити несправність там, де інші тільки розводили руками.

Олеся любила приїжджати до нього з дитинства. Не тому, що він балував її подарунками, хоча подарунки теж були: то книжка з гарними ілюстраціями, то маленька срібна шпилька, то дерев’яна скринька, яку він сам відшліфував до гладкості. Вона приїжджала, бо поруч із ним ставало спокійно. У його квартирі пахло машинним мастилом, старим папером, міцним чаєм і часом — не календарним, а справжнім, живим, що цокав у десятках механізмів водночас.

— Люди думають, що годинники рахують хвилини, — казав він їй, не підводячи очей від роботи. — А насправді вони нагадують, що все минає. І тому треба берегти тих, хто поруч.

Олеся тоді була маленькою й не все розуміла. Але відчувала: дід говорить про щось важливе.

Решта родичів цих розмов не цінувала. Їх цікавило інше.

Родина в Олесі була галаслива, холодна й надто добре вміла усміхатися, коли це було вигідно. Батьки розійшлися, коли їй було п’ятнадцять. Розійшлися некрасиво: з криками, грюканням дверима, діленням меблів, образами, які потім ще довго спливали в розмовах. Мати невдовзі поїхала до нового чоловіка, людини заможної, з власними дітьми й власними правилами в домі. Батько теж швидко влаштував особисте життя, одружившись із жінкою, яка здавалася Олесі радше старшою подругою, ніж мачухою…