Вагітна Марина побачила несподіване

Наприкінці вересня до особистого кабінету на порталі надійшов судовий наказ. За заявою компанії «Термінові гроші» мировий суддя судової дільниці Сосновського району стягнув із Марини Вікторівни Коваленко борг, відсотки й витрати на судове мито. Вона прочитала документ увечері, гойдаючи Ліду, й відразу постукала сусідці в стіну.

— Без паніки, — Валентина Григорівна наділа окуляри. — Ми ж це розбирали. Що треба зробити?

— Подати заперечення. За десять днів.

— Десять днів. Рахуються від дня отримання. Сьогодні отримала — завтра й напишемо, відкладати нічого. Наказ скасують. А якщо їм захочеться далі стягувати, хай звертаються зі звичайним позовом. Тільки я сумніваюся, що полізуть: у тебе на руках талони з поліції, а їм уже надіслано листи з описом вкладення.

Текст заперечення зайняв усього половину аркуша. З Лідою в слінгу Марина сама прийшла на судову дільницю й віднесла документ. На другому примірнику секретарка поставила штамп, а разом із ним дату, коли папір прийняли. Ухвала надійшла за тиждень. У ній повідомлялося, що судовий наказ скасовано.

На початку жовтня зателефонували посеред дня, коли Марина, вклавши доньку, збиралася теж прилягти. У вічко вона побачила світловолосу дівчину у світлому пуховику. Марина не відразу впізнала її, а впізнавши, вхопилася за одвірок: так сильно закалатало серце. На грудях гості в новій ергономічній переносці спало немовля в блакитній шапочці.

Вона відчинила, і деякий час обидві мовчки дивилися одна на одну через поріг.

— Ви Марина, — ствердно промовила дівчина. Голос був хрипкий, наче після довгого плачу або мовчання.

— Лариса?

— Дозволите зайти? Ненадовго, поки він спить. — Вона кивнула на переноску. — Я не сваритися прийшла.

Марина пропустила її. На кухні Лариса присіла на самісінький край табурета, лишившись у пуховику. Років 25, не старша; обличчя без косметики, тіні під очима. На пальці була тонка каблучка з камінчиком.

— Мене Бондаренко викликала, — почала вона, дивлячись на стіл. — Про перекази розпитувала: чиї гроші, від кого, чи знала я. А я нічого не знала. Денис казав, що давно розлучився, дружина пішла до якогось художника. Що зарплата хороша, ще й премії отримує. Обіцяв от-от узяти нам квартиру в іпотеку. Про перекази пояснював: є в нього другий рахунок, на колишнє прізвище матері, звідти й надсилає. — Лариса підвела очі. — Лише від слідчої дізналася, що в нього є дружина. Що ви були вагітні, що вже народили. І що гроші ваші.

Марина не відповіла.

— Після вашої заяви він зник. Спершу з квартири з’їхав, пояснив, що на роботі неприємності. Потім перестав відповідати. За житло два місяці не платили, господиня виселяє. Їду до мами в Лугове. Тільки я не грошей просити, — швидко додала Лариса. — Ви мені нічим не зобов’язані. Я прийшла віддати.

Розстебнувши пуховик, вона дістала з внутрішньої кишені телефон, розблокувала екран і простягнула Марині.

— Ось знімки листування. Де він про вас говорить. Слідчій я переслала, але вам теж треба самій побачити.

У довгому листуванні чергувалися сердечка, знімки УЗД, «кошенятко», «моя дівчинко». Серед них раптом з’являлися короткі ділові повідомлення: «Ларочко, перекинув тридцятку. Купи собі, що хотіла».

Лариса відповідала: «Звідки в тебе стільки? Не треба на мене витрачати. Ти ж збираєш на квартиру».

У відповідь Денис заспокоював її: «Та не переймайся, гроші ж чужі. Лишилися старі справи, я через колишню все оформив. Вона не тямить у таких речах, нічого не з’ясує. Тільки й знає, що літати в хмарах та малювати свої картинки». Далі йшли повідомлення за липень. В одному він писав: «І допомогу колишньої по вагітності я перекинув собі на картку. Їй байдуже: дід залишив квартиру, проживе. Нам потрібніше — за пологи платити, за ту платну палату, яку ти хотіла».

Дочитавши, Марина повернула телефон.

— Колишня, — промовила вона.

— Тепер, мабуть, і про мене десь пише, що колишня, — гірко всміхнулася Лариса. — Хоча, може, вже не пише. Він же переховується.

З кімнати долинуло кректання, потім Лідів плач. Майже відразу заплакав хлопчик, який прокинувся в переносці. Жінки зустрілися поглядами; першою відвела очі Лариса.

— Як сина назвали? — спитала Марина.

— Артем.

— У мене Ліда.

Лариса кивнула, встала й застебнула пуховик, погойдуючи переноску.

— Піду я. Пробачте. Я справді нічого не знала…