Ветеринар сказав, що за 25 років своєї практики він ніколи не бачив нічого подібного

Коли сили почали покидати їх, прийшло найболючіше відчуття — провина. Вони згадували, як легко погодилися вийти, як вирішили, що нічого страшного не станеться, як на мить відвели погляд. Ці думки не допомагали, але поверталися знову, гострі й безжальні. Від них хотілося відмахнутися, та морозна тиша лише посилювала їх.

Вітер стих, зате мороз ніби посилився. Сніг уже не летів стіною, а повільно осідав на плечі, на шапки, на вії. Господарі рухалися майже машинально, перевіряючи одні й ті самі місця, бо найстрашніше було визнати: шукати більше ніде.

І саме тоді один із них помітив ледь вловимий рух на краю засніженої доріжки. Спершу це скидалося на крихітний сніговий клубочок, що зірвався з гілки. Але плямка здригнулася знову. Вони завмерли на секунду, боячись повірити завчасно, а тоді кинулися туди.

На білому тлі лежала маленька постать, майже повністю зливаючись із заметом. Повз неї можна було пройти й не помітити, якби не той слабкий рух. Серце стиснулося так різко, що стало важко вдихнути, бо вони вже знали, кого знайшли…