Він наполегливо просився служити в десанті, попри свій вигляд, але невдовзі ставлення військових до нього різко змінилося

У ті роки обидва офіцери служили в одній гарячій точці. Віктор Андрійович тоді ще не носив генеральських погонів і нічим не вирізнявся з-поміж інших командирів. Під час важкого зіткнення їхній взвод опинився в оточенні озброєного угруповання, а сам Кравченко вже в перші години дістав серйозне поранення.

Батько Миколи не залишив товариша. Ризикуючи собою, він виніс пораненого з-під вогню й тим самим подарував йому можливість жити. Генерал говорив із довгими паузами: спогад, який він зберігав стільки років, несподівано ожив в обірваному юнакові, щойно зустрінутому біля призовного центру.

Закінчивши, Віктор Андрійович запитав, де тепер його рятівник. Йому також було важко зрозуміти, чому син бойового майора має такий вигляд, ніби в нього давно немає ні дому, ні близьких. Микола опустив очі. Тепер настала його черга розповідати про минулі п’ять років.

Батька не стало після дорожньої аварії. На той час він працював в охороні банку й одного разу повертався з відрядження. Над дорогою стояв густий туман. На крутому повороті молодий водій зустрічної машини не впорався з керуванням, і в зіткненні ніхто не вижив.

Після похорону мати Миколи почала пити. Спочатку вона ще намагалася триматися, але приблизно за пів року покинула роботу й майже весь час проводила з новими приятелями. Коли в квартирі збиралися галасливі компанії, хлопчик ішов у підвал. Там лежав знайдений біля сміттєвих контейнерів матрац, на якому він перечікував ночі.

Одного ранку, повертаючись додому, Микола побачив почорнілі віконні прорізи. Мати заснула з непогашеною сигаретою, і сталася пожежа. Так, ще не досягнувши чотирнадцяти років, хлопець залишився круглим сиротою…