Він поскаржився батькам на «ліниву» дружину, не підозрюючи, що батько спершу вислухає її

— Мамо, ну ти чого насправді… — пробелькотів він. — Це ж Марина. Це вона винна. Вона мене не поважає. Марино, це все ти! — раптом випалив Богдан, дивлячись на зачинені двері спальні. — Довела маму до нервового зриву своєю лінню.

Лариса Сергіївна підійшла до сина впритул, узяла його за вухо й потягнула вниз, змушуючи дивитися просто на гору посуду в мийці.

— Слухай мене уважно, годувальнику недороблений, — карбуючи кожне слово, промовила вона. — Це не дружина знахабніла. Це ти знахабнів. Вона працює так само, як і ти. А ти вирішив зробити з неї безплатну прислугу.

Вона відпустила його вухо, підійшла до мийки, взяла до рук жовту поролонову губку й тицьнула її Богданові просто під ніс.

— Дивися сюди. Ця губка не кусається, отрутою не плюється, чоловічої гідності не відкушує. Береш її, капаєш мийний засіб і акуратно, ручками, змиваєш жир з усіх сковорідок.

Богдан стояв, роззявивши рота, як риба на суші.

— А якщо я дізнаюся, — продовжила свекруха, суворо насупивши брови, — що ти й далі мотаєш дівчині нерви й граєшся в пана, я особисто, чуєш, особисто розлучу тебе з Мариною, найму їй адвоката, пущу тебе по світу. Не смій псувати життя нормальній жінці.

Богдан судомно ковтнув. Матері він боявся значно більше, ніж начальника на роботі й податкової інспекції разом узятих.

Він покірно взяв губку, увімкнув воду й почав люто відтирати каструлю. Лариса Сергіївна поспостерігала за ним кілька хвилин. Переконавшись, що процес пішов, вона зітхнула й поправила зачіску перед дзеркалом у коридорі.

— Мариночко, — сказала вона в бік спальні, — у пакетах домашній сир, сметана, сирокопчена ковбаса. Перекуси, як відпочинеш, а цього телепня ганяй у хвіст і в гриву. Не дамо чоловікам сідати нам на шию.

Грюкнули вхідні двері. Лариса Сергіївна вийшла на сходовий майданчик. Вона спускалася сходами й думала. Усередині не було ні страху, ні жалю, тільки приголомшливе, обволікальне відчуття легкості.

«Все, край. Досить із мене сковорідок, прання й обслуговування дорослого, дієздатного чоловіка. Хоч на старості літ у санаторій з’їжджу, — подумала вона. — Книжки читатиму, піцу замовлятиму й спатиму по діагоналі на всьому ліжку».

Прийшовши додому, вона виявила Миколу Андрійовича. Він чекав, що дружина зараз охолоне, вибачиться за виставу перед молодими й піде гріти йому вечерю.

Лариса Сергіївна мовчки пройшла до спальні. Дістала з антресолей стару, бувалу валізу зі шкірозамінника. Розчахнула шафу й згорнула з полиць чоловічі сорочки, спортивні штани, упаковки шкарпеток і бритвене приладдя. Запхала все це всередину, абияк застебнула блискавки. Вийшла в коридор і з розмаху кинула валізу до ніг свекра.

— На вихід, Колю. Все, досить, розлучення і поділ майна.

Микола Андрійович відкрив рота. Закрив. Зрозумів, що сперечатися зараз собі дорожче. Підхопив валізу й понуро почвалав геть.

Того ж вечора, за дві години, у квартирі Богдана й Марини знову пролунав дзвінок у двері. Марина на той момент уже з’їла бутерброд із ковбасою й спостерігала, як Богдан, пихкаючи й лаючись, завантажує речі в пральну машину, намагаючись розсортувати їх за кольорами. Вона відчинила двері.

На порозі стояв Микола Андрійович із валізою. Його обличчя виражало крайній ступінь розгубленості людини, чий звичний світ завалився, а новий не видав інструкції з експлуатації.

— Мариночко, пустиш? — жалібно простягнув свекор. — Лара з глузду з’їхала, вигнала мене проти ночі.

Марина окинула його поглядом. План у її голові визрів миттєво. Вона не збиралася влаштовувати у своїй квартирі притулок для скривджених патріархів, але ситуація вимагала ювелірного підходу…