Він приклав руку до її живота й змінився на обличчі. Ціна лікарського досвіду на затишному сімейному вечорі

Катя — моя молодша сестра. Вона працювала вчителькою початкових класів, і діти її просто обожнювали.

Три роки тому вона вийшла заміж за Артема, надійного й спокійного менеджера в банку. І зараз Катя була на восьмому місяці вагітності. Це була її перша, довгоочікувана вагітність, якій раділа вся наша родина.

«Так, мама теж обіцяла заскочити, допомогти. У Катюші живіт останнім часом так виріс, мені здається, їй уже просто важко ходити, але вона така щаслива. Просто вся світиться», — відповіла я.

«Дивлюся на неї, і в самої на душі теплішає». У моєму голосі не було ані краплі брехні, я справді була за неї щаслива. Звісно, десь у найтемнішому куточку душі інколи ворушився маленький колючий звірок заздрості.

Коли я бачила, як легко їй це далося, як природно й красиво вона носить свій новий стан, я мимоволі думала: «Чому не я?». Але я гнала ці думки геть. Я любила сестру понад усе на світі, і її щастя було й моїм щастям.

Ми з Женею були вдячні долі навіть за те, що можемо пережити цю радість очікування нової людини. Хоча б через неї, через мою сестричку. Увечері, близько шостої, у двері подзвонили.

Я відчинила й побачила на порозі сяючу Катю, яка дбайливо підтримувала свій величезний живіт. Її світло-русяве волосся до плечей здавалося густішим, а щоки з вагітністю округлилися, надаючи їй якоїсь особливої материнської краси. Поруч стояв Артем, поклавши руку їй на плече.

Високий, добрий, він дивився на свою дружину з таким обожнюванням, що серце стискалося від ніжності. Вони були ідеальною парою. «Привітик!» — Катя однією рукою обійняла мене, а другою й далі підтримувала живіт.

«А ми не самі», — з-за її спини виглянула наша мама з великою сумкою, з якої стирчав пучок свіжого кропу. Мама була жінкою старого гарту, небагатослівною, але з величезним серцем. Вона завжди з’являлася саме тоді, коли була потрібна найбільше, і її мовчазна присутність заспокоювала краще за будь-які слова.

«Мамусю, привіт! Проходьте швидше, чого ж ви на порозі?» — вигукнула я. «Ох, ледве піднялися на ваш четвертий поверх», — пробурчала мама, але очі її сміялися.

«Катрусі ж уже важко». «Та годі, мам, нормально все», — відмахнулася Катя, заходячи до передпокою й важко дихаючи. «Малеча сьогодні дуже активна, мабуть, рада, що ми до тітки Марини й дядька Жені в гості приїхали».

«Справді? Дай-но швидше доторкнутися», — я з дитячим захватом простягнула руку до її живота. Твердий, мов туго набитий м’яч, він жив своїм життям.

І раптом я відчула виразний сильний поштовх просто під своєю долонею. «Ого, справді рухається, оце так! Мабуть, майбутній футболіст».

Ми всі розсміялися. У цю мить повернувся з роботи Женя, і дім наповнився голосами, сміхом і метушнею. Ми зібралися на кухні, поки я розкладала по тарілках приготовану курку з карі — улюблену страву Каті.

Мама нарізала салат, а чоловіки про щось жваво сперечалися у вітальні. Розмова, звісно ж, сама собою звернула на дитину. «Ім’я вже придумали?» — спитав Женя, заходячи на кухню й обіймаючи Катю за плечі.

«Ми поки не знаємо статі, тому думаємо», — щасливо відповіла Катя. «Якщо хлопчик — Міша, а якщо дівчинка — Анечка. Але Артем хоче щось оригінальніше, так, любий?»

«Мені здається, ім’я має бути рідкісним, таким, що запам’ятовується», — усміхнувся Артем. «Але зрештою, як Катюша вирішить, так і буде». «А ви вже все купили?» — спитала я, і тут Катя трохи знітилася.

«Взагалі-то, ліжечко й автокрісло ми ще не брали. Мама каже, прикмета погана, заздалегідь не можна, та й ми не знаємо, які кращі». «От іще», — втрутилася мама, ставлячи на стіл салатницю.

«Дурниці всі ці ваші прикмети, у наш час нічого не було, і то все заздалегідь готували. Пелюшки прали, прасували, а зараз магазини ломляться, а вони сидять». «Мам, ну ми ж домовлялися», — м’яко сказала Катя.

«У понеділок я вже лягаю в пологовий, на вихідних якраз усе й підготуємо». «Тоді давайте завтра всі разом поїдемо по магазинах», — запропонувала я. «І кімнату допоможемо підготувати».

«Женя теж із нами поїде, правда? У нього якраз вихідний». «Звісно», — кивнув Женя, — «мені й самому цікаво, уперше буду дитячі речі вибирати, корисний досвід»…