«Вона просто прибирає палати»: фатальна помилка мажорів, які не знали, у кого ключі

Він не почув, як рипнули двері. Антоніна увійшла до душової в синьому халаті прибиральниці з відром і шваброю, навмисне голосно брязнувши відром. Стас обернувся, але, побачивши згорблену постать зі шваброю, відразу втратив інтерес.

Для таких, як він, обслуговчий персонал — не люди. Це меблі, порожнє місце. «Гей, бабко! Вали звідси! Не бачиш, я миюся!» — гаркнув він, не прикриваючись.

Антоніна пошаркала ближче, удаючи, що миє підлогу. «Зараз, синочку, зараз. Тільки тут протру», — прошамкала вона, імітуючи старечий голос.

Вона підбиралася до нього, як кобра: метр, пів метра. Стас відвернувся, підставивши обличчя під струмінь води. Його потужна шия, бугриста від м’язів, була відкрита, ставши ідеальною мішенню.

Антоніна випросталася, і в її руці замість ганчірки майнув шприц із довгою голкою. Удар був блискавичним. Вона встромила голку глибоко в трапецієподібний м’яз і втиснула поршень до упору.

Стас заревів і розвернувся з неймовірною швидкістю, заносячи кулак для смертельного удару. Якби він влучив, то знес би Антоніні голову. Але наркотик, що потрапив просто в розігрітий тренуванням м’яз, при високому пульсі рознісся кров’ю миттєво.

Його рука завмерла в повітрі, а ноги підігнулися. Громадина вагою в центнер гепнулася на мокрий кахель із гуркотом шафи, що падає. Він намагався встати, хрипів і пускав слину.

Його очі налилися кров’ю від люті й нерозуміння. «Що ти, сука!» — вичавив він. Антоніна стояла над ним, дивлячись згори вниз, і зняла з себе бутафорську хустку.

«Сила є, розуму не треба, так, Стасику?» — спитала вона своїм звичайним холодним голосом. «Ти звик бити слабких. Ти звик, що тебе бояться».

«А тепер подивися на себе. Ти валяєшся у власному бруді біля ніг старої баби. Де твоя сила, чемпіоне?»

Вона не стала тягти його в підвал, це було неможливо — він був надто важкий. Вона вирішила оперувати просто тут, у душовій. Антисанітарія її не лякала, це лише додасть йому страждань у післяопераційний період.

Вона перекрила воду. Запала дзвінка тиша, яку порушувало тільки важке, хрипке дихання паралізованого гіганта. Антоніна дістала з відра не ганчірку, а свій згорток з інструментами.

«Ти любив користуватися своїм органом як зброєю, Стасе», — сказала вона, розрізаючи його плавки ножицями. «Ти вважав, що маєш право встромляти його куди хочеш, не питаючи дозволу. Тож зброю конфісковано».

Стас Воронов плакав. Уперше в житті цей звір плакав, розуміючи, що відбувається, але не міг навіть поворухнути пальцем. Він бачив блиск скальпеля у світлі тьмяних ламп душової.

Антоніна працювала швидко й грубо. З Валерієм вона була акуратна, майже ніжна, а зі Стасом не церемонилася. Вона різала жорстко, накладала шви грубими стібками, не дбаючи про косметичний ефект.

«Боляче?» — питала вона, бачачи, як сіпаються повіки в пацієнта. «Терпи, герою. Дівчинці теж було боляче. Тільки вона кричала, а ти навіть скавчати не можеш».

Закінчивши, вона написала зеленкою в нього на лобі: «За Лену». Це була помилка, емоційний зрив, бо до того вона не лишала ані доказів, ані послань. Але лють переповнила її…