Вона вимкнула телефон одразу після прохання забрати дитину, певна, що я знову все зроблю за неї

Сергій приїхав о пів на одинадцяту. Грюкнули вхідні двері. Він пройшов на кухню просто в куртці й черевиках. Обличчя в нього було червоне. Очі злі.

— Ти задоволена? — тихо спитав він.

— Роззуйся, Сергію, і зніми куртку.

— Мені мати обірвала весь телефон. Оксану шукають. Даня в центрі тимчасового перебування. У центрі, Наталю. П’ятирічний малий там із безпритульними, бо тобі було ліньки відірвати зад від крісла.

— Мені було не ліньки. Я встановила межі. Твоя сестра кинула сина в небезпеці.

— Та яка небезпека? Він у садочку був.

— Садочок зачиняється о шостій. Якби вихователька просто пішла, залишивши його на ґанку, це було б залишення в небезпеці. Оксана не переконалася, що я згодна. Вона вимкнула зв’язок.

Сергій ударив кулаком по стіні.

— Ти хвора. У тебе замість серця калькулятор. Я їду у відділок.

Він розвернувся й пішов, грюкнувши дверима так, що в коридорі посипалася штукатурка з косяка.

Наталя залишилася сидіти на стільці. Вона дивилася на вистиглу в тарілці гречку. Спати тієї ночі вона не лягала.

Уранці почалося пекло. О 7:30 задзвонив телефон. На екрані висвітилася Галина Петрівна. Свекруха.

Наталя відповіла після третього гудка.

— Ти тварюка! — заверещала в слухавку Галина Петрівна. — Фашистка. Щоб тобі пусто було. Оксану в поліцію тягнуть, на облік ставлять. Данечку там ображали. Він плакав усю ніч. Його чужі люди оглядали.

— Галино Петрівно, заспокойтеся.

— Я тебе прокляну. Ти вдома сиділа. Ти могла просто забрати дитину. Ми на тебе до суду подамо.

— На якій підставі? — спокійно спитала Наталя. — Я не опікунка. Я не мати. Оксана поїхала розважатися. До неї й усі питання.

— Та вона молода. Їй життя влаштовувати треба. А ти просто заздрісна безплідна стерва.

Наталя натиснула відбій і занесла номер свекрухи до чорного списку. За годину сама Оксана зателефонувала зі служби захисту дітей.

Голос у неї був хрипкий, зірваний.

— Наталю, навіщо ти так? — Вона схлипувала. — На мене протокол склали. Штраф виписали. Сказали: ще раз — і будуть позбавляти батьківських прав. Даню віддають тільки через комісію. Навіщо ти їм сказала, що я в інше місто поїхала?

— Я сказала правду.

— Ти могла сказати, що я в лікарню потрапила, що телефон розрядився. Ти мені життя зламала.

— Ти сама собі його ламаєш, Оксано. І своїй дитині. Наступного разу, перш ніж купувати квиток на електричку, знайди няню.

Наступні дні тягнулися важко. Сергій жив удома, але з Наталею не розмовляв. Він спав у вітальні на дивані. Їв мовчки. Дивився крізь неї.

У п’ятницю ввечері він зібрав сумку.

— Завтра сімейна рада в матері, — кинув він, не дивлячись на дружину. — Оксана забрала Даню. Приїжджають родичі. Будуть вирішувати, що робити. Тебе теж чекають…