Вони дали їй дві години й спостерігали, не здогадуючись, що в глибині лісу ховається людина, похована двадцять років тому

Вони сіли у свій автомобіль, розвернулися й поїхали. Червоні вогні швидко розтанули в густій сніговій пелені, залишивши Марину саму посеред порожньої дороги. Мороз сягав двадцяти двох градусів, а на ній поверх тонкого топа й шортів був лише медичний халат: вона збиралася переодягтися вже на місці, перед першим знайомством із жителями селища.

Куртка лишилася в замкненій машині, а телефон і ключі чоловіки забрали з собою. Довкола темніли дерева, сніг глушив усі звуки, і тиша здавалася такою повною, що тиснула на вуха. Кілька секунд Марина нерухомо дивилася на чорну стіну лісу, потім опустилася на коліна й розкрила валізу, що лежала за кілька метрів, просто в заметі.

Навпомацки вона знайшла товстий вовняний светр і квапливо натягла його. Нічого придатного, чим можна було б захистити ступні в глибокому снігу, серед речей не виявилося. Залишатися біля машини теж було не можна: переслідувачі точно знали, де вона стоїть.

Вона знову подивилася на ліс і побігла. Через двадцять хвилин, сорок чи, можливо, цілу годину час утратив значення: щойно за спиною зімкнулися стовбури, лишилися тільки голі ноги, сніг і темрява. Обіцяні дві години виявилися брехнею — перші три промені з’явилися далеко позаду задовго до спливу названого строку й тепер неквапливо ковзали між деревами.

Саме ця неквапливість лякала найдужче. Переслідувачі знали, що поспішати їм нікуди, а сніг був то по кісточку, то майже по коліно, особливо біля коріння й повалених стовбурів, де вітер намів пухкі замети. За перші десять хвилин Марина навчилася розрізняти поверхню: темні ділянки тримали краще, світлі провалювалися під ногою.

Ціна цього знання виявилася високою — три падіння, розбиті коліна й долоні, обдерті об заледенілий наст. Приблизно на п’ятнадцятій хвилині зникла чутливість у пальцях, потім заніміли ступні цілком, ніби їх більше не було. Марина-лікарка чудово розуміла, що відбувається, але Марині-людині не можна було про це думати: варто було допустити думку про стан ніг, як захотілося б зупинитися.

Учетверте вона впала біля величезного поваленого хвойного дерева, зачепившись за схований під снігом корінь. Тіло за інерцією кинуло вперед, і вона обличчям пішла в замет. Кілька митей Марина лежала нерухомо, відчуваючи, як дихання розтоплює сніг біля губ і утворює крихітну теплу заглибину.

Зараз ця заглибина здавалася найзатишнішим місцем на світі, і в цьому крилося смертельне лихо. Марина знала послідовність: болісний холод змінюється онімінням, потім приходить оманливе тепло, за яким уже нічого немає. Вона вперлася долонями в сніг, ухопилася за стовбур і змусила себе підвестися.

Обличчя пекло, у скронях глухо стукала кров. Озирнувшись, Марина побачила, що ліхтарі стали помітно ближчими: люди впевнено йшли по відбитках, а свіжий сніг зберігав кожен слід не гірше за гіпс. Бігти вона вже не могла й рушила швидким, нерівним кроком, подумки віддаючи собі найпростіші команди: спершу ліва нога, потім права, не впасти, не зупинитися.

Тоді попереду з’явилося світло. Першою думкою була галюцинація, і професійна частина свідомості негайно нагадала, що переохолодження, яке почалося, здатне спотворювати зір. Але тьмяна жовта цятка не зникала й далі мерехтіла крізь березові стовбури приблизно за триста метрів униз схилом.

Виявилося, то було маленьке вікно в потемнілій стіні, а за шибкою горіла лампа або свічка. Тут, далеко від найближчого селища, серед зимового лісу, хтось жив і не спав цієї ночі. Марина кинулася до світла, вже не помічаючи ні болю, ні гілок, що шмагали по обличчю…