Вони вирішили, що перед ними звичайна жінка, і надто пізно зрозуміли свою помилку

У кінці коридору були масивні двері. Дарина увійшла без стуку. Кабінет Ковалюка виглядав як вітрина нової нахабності: величезний стіл, імпортний телефон, відеомагнітофон, шкіряне крісло, календар із напівроздягненою моделлю. Сам Роман сидів за столом із келихом коньяку. Учорашній переляк він залив алкоголем і сховав за кривою усмішкою. На дивані поруч влаштувався сухий чоловік у сірому костюмі — Остап Левицький, той самий колишній слідчий, тепер уже важливий наглядовий чиновник.

— Отакої зустрічі, — сказав Ковалюк. — А я думав, ти десь за далекими мурами згнила. Добралася все-таки.

Дарина кинула речмішок на килим. Метал усередині глухо брязнув.

— Ти розтовстів, Ромку. Видно, чуже добре годує.

Ковалюк миттю перестав усміхатися. Його маленькі очі звузилися. Він ненавидів, коли при чужих нагадували, ким він був до того, як начепив золоту цепку й навчився говорити через секретарів.

— Слідкуй за язиком, Дарино. Ти тепер не у своєму бухгалтерському кабінеті. У цьому місті правила пишемо ми.

Він відкрив шухляду столу, дістав пачку готівки, перетягнуту гумкою, і недбало кинув її на край.

— Візьми й зникни. Тебе проведуть до вокзалу. Отримаєш документи, трохи грошей на дорогу. Житимеш тихо. Я навіть скажу хлопцям, щоб не чіпали. По старій пам’яті.

Дарина не глянула на гроші. Вона дивилася на Левицького. Той підвівся з дивана, поправив краватку й підійшов ближче. Від нього пахло дорогим милом і чимось затхлим, чого не перебиває жоден одеколон.

— Дарино Миронівно, — промовив він м’яко, майже чемно. — Ваша прямота й тоді була зайвою, і зараз вам заважає. Світ змінився. Те, що ви називаєте справедливістю, більше нікому не потрібне. Роман Павлович пропонує вам розумний вихід. Іншого може не бути.

— Ти все так само перекладаєш чужі життя з однієї папки в іншу, Остапе? — спитала Дарина. — Чи тепер отримуєш свою частку без зайвих розписок?

Левицький трохи підняв брову. Ковалюк хмикнув, але в голосі його вже бриніла злість.

Між цими двома існував старий, липкий зв’язок. Роман умів погрожувати й купувати, Левицький — оформлювати й прикривати, але кожен із них знав ціну іншому. Вони сиділи поруч не як друзі, а як спільники, що надто давно бережуть спільний мішок із камінням і тому не можуть розійтися без крові. Дарина побачила це з їхніх коротких поглядів, із пауз між фразами, з того, як Ковалюк чекав схвалення, а Левицький робив вигляд, ніби все ще керує розмовою.

— Ти хоч розумієш, де стоїш? У мене ринки, склади, магазини. Місцева адміністрація їсть із моєї руки, поліція тримає мої двері, суди читають те, що їм дають. А ти хто? Жінка після строку, без документів, без квартири, без майбутнього.

— Майбутнє в мене забрали десять років тому, — сказала Дарина. — Тож тепер я прийшла по минуле.

Левицький обійшов стіл і зупинився біля вікна. За склом сіріли порожні гойдалки колишнього дитячого садка.

— Ви збудували собі міф, — сказав він. — Вам здається, що вас зрадили чудовиська. Але тоді всі виконували необхідність. Виробництво розвалювалося, гроші йшли повз правильних людей, ваш батько ставив запитання, ви зачиняли сейфи. Система перемолола б когось однаково.

— І ви вибрали мене, — промовила Дарина.

— Ви виявилися зручнішою за інших.

Слова Левицького повисли в кабінеті акуратно, майже чисто, як рядок у протоколі. Він не розумів, що саме ця акуратність і викриває його сильніше за будь-яку лайку. Ковалюк міг плюватися, кричати, вихвалятися, але Левицький убивав інакше: рівним голосом, із поправленою краваткою, з виразом людини, яка вже знайшла для чужого болю правильний термін. Дарина дивилася на нього й відчувала не подив, а підтвердження: саме такі люди роблять беззаконня довговічним.

У кабінеті стало тихо. Ковалюк дивився то на Дарину, то на Левицького, ніби хотів зрозуміти, навіщо той говорить так відверто. Але Левицький звик тиснути словами: він вважав, що досить назвати злочин необхідністю, і він перестане пахнути кров’ю.

— Мою матір виселили через місяць після вироку, — сказала Дарина. — Листи до неї не доходили. Їй сказали, що я померла. Це теж була необхідність?

Ковалюк роздратовано відмахнувся.

— Годі. Стара сама не витримала. А квартира пішла у фонд, потім я її викупив. Усе оформлено. На папері ти тоді вже була ніхто…