Випадковий зв'язок на морі: я побіліла, коли побачила в офісі

— Дімо, давай без драм. Нам було добре, дякую тобі. Але в кожного своє життя, — сказала вона і сіла в поїзд. Повернення до Києва було як холодний душ. Сіре небо, дощ, побутові проблеми.

Мамі вона сказала, що Дмитро — просто попутник, і продовження не буде. Вона заборонила собі чекати дзвінка, вирішивши зосередитися на роботі та синові. Дмитро дійсно не зателефонував у перші дні, і Альона з гіркотою подумала: «Я ж казала».

Порятунком стала робота. В офісі панував ажіотаж: чекали нового начальника на місце Петра Семеновича, який пішов на пенсію. Шепотілися про якогось жорсткого «варяга» з філії. — Колеги, прошу уваги! — голос старого шефа перервав гул. — Представляю вам нового керівника — Дмитра Володимировича Корнілова.

Двері відчинилися, і увійшов... Дмитро. У строгому костюмі, зібраний, жорсткий. Альону немов окропом обдало. Вона спробувала сховатися за монітором. Дмитро обвів поглядом кабінет і завмер, побачивши знайому маківку. Його брови поповзли вгору, але він нічим себе не видав.

Після наради Петро Семенович попросив її затриматися: — Альоно Ігорівно, познайомтеся особисто. Це наша права рука. Альона на ватних ногах підійшла до столу. — Дуже приємно, — видавила вона. — І мені... дуже приємно, чув про ваш професіоналізм, — з іронією відповів Дмитро.

Коли вони залишилися одні, він видихнув: — Ну і справи... Альоно, це ти? Тут? — Як бачиш, працюю тут п'ять років. — Це доля! Я шукав привід зателефонувати, боявся, що пошлеш, а тут... я твій начальник!

— Саме так, — холодно відрізала Альона, вибудовуючи захист. — Ти мій начальник. Курортні романи — це одне, а робота — інше. Я не хочу пліток. Давай домовимося: ми колеги. І крапка.

Дмитро спробував заперечити, але вона була непохитною. — Добре, я приймаю твої правила. Поки що. Але я не здамся.

Почалася холодна війна. Тижні тортур. Вони спілкувалися підкреслено офіційно, але кожен погляд, кожен дотик при передачі документів били струмом. Альона бачила, як він дивиться на неї, і сама божеволіла від туги, але гордість тримала оборону.

Настав похмурий листопадовий вихідний. За вікном лив дощ, удома було темно і неуютно. Маленький Коля вередував зранку, відмовляючись їсти манну кашу. — Не буду! Вона несмачна! — нив він. Альона втомлено вмовляла його, відчуваючи, як розколюється голова...