Я допомогла літній жінці в магазині, а її дивне попередження ввечері виявилося важливішим, ніж я думала

— Не чисть сніг, — повторила старенька повільно, ніби кожне слово мало вагу. — Що б він не казав, як би не велів — залиш до ранку. Нехай лежить, як ліг. Білий, рівний, незайманий.

— Я не розумію… Який сніг?

Пальці старенької стиснули рукав іще дужче.

— Пообіцяй. Це важливо. Дуже важливо. Від цього залежить твоє життя. Повір старій жінці.

Марині стало не по собі. Надто пильно дивилися ці світлі очі, надто серйозно звучав шепіт.

— Добре, — сказала вона, аби тільки старенька відпустила її. — Обіцяю. Не буду чистити.

Старенька повільно кивнула, ніби почула саме те, що хотіла, і відразу прибрала руку. Потім, несподівано швидко для свого віку, попрямувала до виходу й зникла в сніговій круговерті за дверима.

Марина ще кілька секунд дивилася їй услід, потім похитала головою. Мабуть, бідна жінка була не зовсім здорова. Старість, самотність, нужда — від усього цього й думки плутаються. Люди починають вірити в прикмети, вигадувати дивні попередження, бачити знаки там, де їх немає.

На вулиці її відразу вдарило в обличчя холодом. Снігові пластівці липли до вій і щік. Марина щільніше замотала старий шарф, пригнула голову й пішла до зупинки, де вже тулилися одне до одного кілька змерзлих людей.

Вони з Олегом жили на околиці, у старому приватному будинку з великою ділянкою. Дім дістався Марині від батьків. Міцний, дерев’яний, з товстими стінами, він був збудований давно, але тримався краще за багато нових будівель. Марина любила його кожною дошкою підлоги, кожним вікном. Колись двір був занедбаний, город заріс бур’янами, а клумби й зовсім нагадували порожні плями землі. За роки вона все впорядкувала: посадила яблуні, розвела квіти біля ґанку, висадила півонії вздовж доріжки. Майже все її подружнє життя минуло саме тут, серед цих стін.

В автобусі було тісно й душно. Пахло мокрою вовною, снігом, чужою втомою. Марина пробралася до вікна, притулилася чолом до холодного скла й раптом знову почула в пам’яті голос старенької: «Сніг не чіпай».

Яка дурниця. Олег якраз уранці, квапливо снідаючи, невдоволено сказав, що двір треба розчистити. За ніч намело кучугури, доріжки майже зникли, а біля воріт стало важко розвертатися. Він звелів їй зайнятися цим увечері. І раптом незнайома стара в магазині каже те саме, тільки навпаки. Збіг, не більше. Узимку сніг чистять постійно. У цьому немає жодної таємниці.

Дім зустрів Марину темними вікнами й промерзлою тишею. Олег зранку поїхав готувати машину до дороги, піч не топив. Вона зайшла до передпокою, обтрусила сніг із чобіт, зняла мокре пальто й пройшла на кухню, відчуваючи, як холодна підлога пробирає ступні навіть крізь шкарпетки….