Я мовчки подивилася йому в очі й не відвела погляду. Несподівана розв’язка одного дуже жорстокого випробування у палаці

не шукай ідеальну жінку, шукай ту, що подивиться на тебе так, як ти подивилася на мене тієї першої ночі».

«Без страху, без брехні, без масок». «Хороша порада. Я вчився на найкращому прикладі».

Вони замовкли, разом спостерігаючи, як сонце занурюється за обрій. «Ти коли-небудь шкодуєш?» — тихо спитала Азра. «Про що?»

«Про те, що обрав мене, про те, що кинув виклик своїй матері, двору, всьому своєму світові заради служниці». Селім подивився на неї тими самими очима, що дивилися на неї тієї першої ночі двадцять років тому. Все такими ж темними, все такими ж пронизливими, але вже не порожніми.

Тепер вони були сповнені любові. «Моє єдине жалкування, — сказав він, — що я не знайшов тебе раніше. Кожен день до тебе був утраченим днем, кожна ніч без тебе була порожньою ніччю».

«Ти колись спитала мене, чому я не міг віддалитися від тебе». Він узяв її обличчя в долоні, так само, як тієї ночі в саду. «Тому що до тебе я не жив, я лише існував».

«Ти навчила мене різниці». Азра відчула сльози на очах. Через двадцять років він усе ще міг змусити її плакати від щастя.

«Я кохаю тебе», — прошепотіла вона. «І я кохаю тебе. Сьогодні, завтра, завжди».

Сонце сховалося остаточно, і перші зорі з’явилися над Стамбулом. Десь у палаці сміялися їхні діти. У садах дамаські троянди наповнювали повітря ароматом.

А на тій терасі, під безкраїм небом, султан і служниця стояли в обіймах одне одного. Двоє людей, яких життя намагалося розлучити тисячею способів. Дві душі, що вирішили кохати одна одну всупереч усьому.

Два серця, що знайшли одне в одному свій дім. І вони жили, не ідеально, не без труднощів, але разом. Завжди разом.