«Я не мав цього бачити»: чому запис із прихованої камери змусив боятися повертатися додому

Я любитиму цю жінку до кінця життя. І я любив, тридцять вісім років любив. А тепер лежу поруч і підозрюю її в чомусь такому, що навіть вимовити страшно.

О пів на третю вона заворушилася. Я заплющив очі, прикинувся сплячим. Почув, як вона обережно встає, накидає халат, кроки до дверей, тихий скрип — пішла.

Я дістав телефон з-під подушки, відкрив застосунок. Екран засвітився, коридор був поки порожній. Потім у кадр увійшла Тамара у своєму старому синьому халаті босоніж.

Підійшла до дверей Ігоря, тихенько постукала. Двері відчинилися майже відразу. Ігор стояв на порозі у футболці й спортивних штанях.

Його обличчя не було видно, камера знімала зверху. Вони про щось пошепотілися, він відступив. Вона зайшла, і двері зачинилися.

Я дивився на ці зачинені двері на екрані й відчував, як усередині все крижаніє. Ось воно, доказ. Моя дружина заходить до зятя вночі, коли всі сплять, коли доньки немає вдома.

Що їм там робити? Про що говорити? Я намагався вигадати невинне пояснення, але нічого не лізло в голову.

Не борщ же вони обговорюють о третій ночі, зрештою. Минуло двадцять хвилин, потім тридцять. Я дивився на час у кутку екрана, і кожна хвилина тягнулася як година.

Нарешті двері відчинилися, Тамара вийшла. Тепер я бачив її обличчя краще: втомлене, але якесь умиротворене. Вона поправила халат, пройшла коридором назад.

Камера впіймала її спину, потім вона зникла з кадру. За хвилину вона лягла поруч зі мною, ніби нічого й не сталося. Я пролежав до ранку без сну, дивився в стелю, слухав її дихання і думав: що тепер робити?

Влаштувати скандал? Вигнати їх обох чи розлучитися? Мені шістдесят три, починати життя заново в такому віці?

Та й узагалі, може, я все неправильно розумію? Може, в Ігоря якісь психологічні проблеми, і Тамара йому справді допомагає? Але тоді чому таємниця, чому вночі, чому мені ні слова?

Уранці за сніданком я дивився на них обох. Тамара смажила яєчню, наспівувала щось, як завжди. Ігор вийшов на кухню, пом’ятий, у тій самій футболці, налив собі кави, кивнув мені.

«Доброго ранку, Вікторе Семеновичу». «Доброго», — буркнув я. Він сів за стіл, втупився в телефон.

Тамара поставила переді мною тарілку, усміхнулася. «Їж, поки гаряча». Я дивився на ту яєчню і розумів, що шматок у горло не полізе.

Але взяв виделку, став їсти мовчки. Тамара перезирнулася з Ігорем, швидко так, мимохідь. Я помітив це, вони обмінялися поглядами.

Між ними було якесь порозуміння, якийсь таємний зв’язок. І мене в цей зв’язок не пускали. «Томо», — сказав я, відкладаючи виделку, — «мені тут Катя вчора дзвонила, питала, як Ігор».

Я збрехав, Катя не дзвонила, але мені треба було їх перевірити. Тамара напружилася, я бачив, як у неї сіпнувся кутик рота. «Так, і що ти їй сказав?»

«Сказав, що все нормально. А все нормально, Ігорю?» Він підвів очі від телефона, обличчя бліде, під очима синці.

«Так, усе гаразд, просто роботи багато». «Не висипаєшся, чи що?» — спитав я, і повисла пауза, він ковтнув.

«Трохи буває». «То лягай раніше», — сказав я жорстко. «Чого ночами вовтузитися?»

Тамара швидко втрутилася: «Вітю, не чіпляйся до людини, у нього дедлайни, проєкт горить. Правда, Ігорю?» «Правда», — кивнув він вдячно.

Я подивився на них обох і зрозумів: вони змовилися. Вони разом приховують від мене щось, і це не просто проєкт горить. Тут щось інше.

Того дня я переглянув запис ще раз, потім іще. Шукав деталі, але камера показувала тільки коридор і двері, більше нічого. Мені потрібно було більше інформації.

Я подумав, може, поставити камеру в самій кімнаті, але це вже зовсім перебір. Та й як я це зроблю, якщо Ігор майже не виходить звідти, працює вдома. Тоді я вирішив діяти інакше.

Наступної ночі, коли Тамара піде до нього, я підкрадуся до дверей і послухаю. Може, почую, про що вони говорять. Ризик, звісно, раптом заскочать, але я був готовий на все.

І ось настала шоста ніч. Я чекав, напружений, як струна. Тамара заснула швидко, мабуть, втомилася: цілий день на ногах провела.

А я лежав, рахував хвилини. О 2:25 вона заворушилася, встала, накинула халат, вийшла. Я вичекав хвилину, потім теж підвівся.

Тихо, навшпиньки, пройшов у коридор. Двері кімнати Ігоря були трохи прочинені, мабуть, Тома не зачинила до кінця. Звідти лилося тьмяне світло настільної лампи.

Я підійшов ближче, притулився до стіни поруч із дверима, затамував подих. І почув голос Ігоря. Він говорив тихо, але виразно: «Я більше не можу так, Тамаро Іванівно».

«Це мене вбиває». «Тихіше, тихіше!» — Тамарин голос був заспокійливим. «Я розумію, але треба потерпіти».

«Скільки ще? Уже рік минув, а нічого не змінюється». «Зміниться, я обіцяю, просто потрібен час», — відповіла вона.

«А якщо Катя дізнається, якщо Віктор Семенович, що тоді?» — повисла пауза. Я стояв, вп’явшись пальцями в стіну, і серце моє калатало так, що здавалося, вони його почують.

«Віктор не дізнається», — сказала Тамара твердо. «Я простежу. А Каті… Каті поки рано знати».

«Але ж це її стосується найбільше!» «Саме тому рано, вона не готова, повір мені». Настала тиша…