Я підійшла до пам’ятника, почувши тихий шепіт. Деталь, яка позбавила мене дару мови

— збентежено спитав Роман.

— Навіть не знаю. Заспокоїти його було потрібно. Але як тепер викручуватися?

— Не знаю. Хоча ідея не така вже й погана. До її здійснення мине час, а там побачимо.

— Можливо, ви маєте рацію. Просто ваш план виявився надто несподіваним. Мені спершу треба зайнятися всиновленням. А решта… Хай іде як іде. Не все залежить від наших бажань.

До втілення планів минуло чимало часу. Найшвидше вирішилося всиновлення Артема. Ніна добре підготувалася й невдовзі офіційно стала матір’ю хлопчика, з яким познайомилася так дивно і так доленосно.

З рештою клопоту було більше. Але за два роки Ніна, Роман і Артем уже жили в просторій чотирикімнатній квартирі як найзвичайніша повна сім’я. Дружна й щаслива. Ніна й Роман одружилися, стали офіційними батьками Артема, а хлопчик поступово звикав до нового життя.

Кожен із них пережив тяжкі втрати. І саме це навчило їх особливо берегти сім’ю, близькість, добре ставлення й одне одного.

Ніна готувалася відзначити свій ювілей. Їй виповнювалося сорок п’ять. Найдорожчим подарунком стала листівка від Артема. На ній було написано: «Мамочко, я тебе люблю».

Він уперше назвав її мамою.

Ніна поставила листівку на полицю поруч із тією, яку колись знайшла серед речей Миші.

«У нас усе добре», — подумки сказала вона старшому синові. — «Ти щасливий, мій дорогий?»