Я прийшла на зустріч випускників у старій сукні, і однокласники надто рано вирішили, що знають про мене все

— Владиславе, плани змінюються, — сказала я. — Офіційний візит переносимо на тиждень. В адміністрації нехай знають, що представник холдингу приїде пізніше. До цього моменту про мене — ні слова. Для всіх я просто приватна особа, яка приїхала в рідне місто.

Він помовчав рівно стільки, скільки потрібно людині, звиклій розуміти без зайвих запитань.

— Прийнято. Інформацію закрию.

Так у мене з’явився тиждень невидимості. Насамперед я вирушила до єдиної людини, яка на зустрічі випускників подивилася на мене без насмішки. Тарас Литвиненко у школі був таким самим тихим, як і я. Ми сиділи за однією партою, ділили підручники, іноді разом розв’язували задачі. На вечорі він підійшов, міцно потис мені руку й сказав: «Радий, що ти приїхала. У тобі лишилося щось дуже світле». У цих словах не було ні жалю, ні зверхності.

Я дізналася, що він викладає історію в нашій старій школі, і прийшла туди просто на перерві. Тарас стояв у коридорі серед п’ятикласників, які навперебій щось у нього запитували. Побачивши мене, він спершу здивувався, потім усміхнувся так щиро, що в мене відлягло від серця. Ми вийшли у двір і сіли на стару лавку під великим кленом.

— Тарасе, мені потрібна допомога, — сказала я відразу. — І твоє мовчання.

Він не перебивав. Я розповіла про сукню, про справжню причину мого приїзду, про холдинг і про розмову, яку почула в гардеробі. Що далі я говорила, то серйознішим ставало його обличчя.

— Роман не змінився, — тихо промовив він, коли я закінчила. — У школі він теж вважав, що правила існують для інших. Тільки тепер у нього більше можливостей.

— Я хочу зрозуміти, що насправді потрібно місту, — сказала я. — Не те, що мені покажуть на нараді. Не красиві буклети й не чужі обіцянки. Мені потрібна правда: куди варто вкласти кошти, щоб вони дійшли до людей, а не розчинилися в кишенях Романа й Катерини. Ти зможеш стати моїми очима?

Тарас довго дивився на шкільне подвір’я, де діти ганяли м’яча по мокрій після дощу землі.

— Зможу. І знаю, куди треба піти спершу. Пам’ятаєш Галину Степанівну, нашу вчительку літератури? Тепер вона завідує міською бібліотекою. Точніше, тим, що від неї лишилося…