Життя без прикрас— Я все чудово чую! — закричав він, перекрикуючи музику. — Припини істерику. Ти не можеш просто викликати швидку, як усі нормальні люди? Не смій турбувати мене через дрібниці!
— Це не дрібниці! — закричала я. — Ти мій чоловік! Ти маєш бути тут!
Він злісно розсміявся:
— Я маю будувати наше майбутнє, а не тримати тебе за ручку, поки ти виконуєш свою біологічну функцію.
Жіночий сміх на задньому плані став гучнішим, виразнішим. Я почула, як хтось манірно прошепотів: «Вадиме, йди до мене, не відволікайся».
— Вадиме, хто там з тобою? — прошепотіла я, вже знаючи відповідь.
І він виніс свій вирок. Злий, остаточний, що не залишав жодного шансу на майбутнє.
— Припини мене контролювати. Не дзвони мені. Я з жінкою, а не з інкубатором.
Короткі гудки. Я дивилася на темний екран телефону, і біль від перейм змішався з іншим, набагато страшнішим болем. Інкубатор. Ось ким я була для нього. Не коханою жінкою, не матір'ю його дітей, а просто функцією, оболонкою. Сльози текли з очей, застилаючи все навколо туманом.
Я сповзла по стіні на підлогу, розриваючись від болю та відчаю. Я була одна. У найважливіший і найстрашніший момент мого життя він не просто кинув мене — він знищив мене, викинув, як непотрібну річ.
І в цей момент, лежачи на підлозі в порожній квартирі, я зрозуміла, що колишньої Ксюші більше не існує. Він убив її. А та, що залишилася, повинна вижити заради тих, хто скоро з'явиться на світ. Тремтячою рукою я знайшла в контактах номер батька.
Палата пологового будинку пахла стерильністю та дитячою присипкою. Десь за стіною плакала дитина, і лагідний жіночий голос одразу заспокоїв її. Я лежала і дивилася в білу стелю.
Мої діти, мої доньки, спали в спеціальних кювезах у дитячому відділенні. Вони народилися маленькими, але сильними. Лікарі сказали, що з ними все буде добре. Але для мене «добре» вже не існувало…
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поки що коментарів немає — будьте першими.