«Я тут ніхто?»: одна фраза дружини, після якої чоловік та мати замовкли

— Ні, — Тимур знизав плечима. — Може, сусіди? Або кур'єр помилився адресою?

Дзвінок не припинявся. Евеліна попрямувала до дверей, на ходу поправляючи зачіску. Відкривши замок, вона застигла на порозі. У дверному отворі стояла Клавдія Геннадіївна, її свекруха: в строгому сірому костюмі, зі щільно стиснутими губами, нафарбованими кричущою червоною помадою, і п'ятьма величезними сумками, які оточували її, немов свита.

— Добрий вечір, — видавила Евеліна. — Ми не чекали на вас.

— Бачу, що не чекали, — свекруха окинула її оцінюючим поглядом. — Вирядилася, як на парад. Тимуре, синку, ти вдома?

— Мамо? — з глибини квартири почулися швидкі кроки. Тимур виглянув з-за плеча Евеліни. — Що трапилося? Чому ти не попередила?

— А повинна? — Клавдія Геннадіївна безцеремонно протиснулася в передпокій, відтіснивши Евеліну. — Я до рідного сина приїхала, не до чужих людей. Допоможи-но з сумками.

Тимур слухняно ступив на сходовий майданчик і почав затягувати об'ємні баули. Евеліна стояла, притиснувшись до стіни, відчуваючи, як її святковий настрій тріскається, немов тонкий лід під важкими кроками.

— Клавдіє Геннадіївна, ми збиралися виходити. У нас заброньований столик у ресторані, — почала Евеліна.

— Он як? І з якого приводу гулянка? — свекруха зняла пальто і повісила його на гачок, де зазвичай висіла куртка Евеліни.

— Евеліну підвищили на роботі, — пояснив Тимур, вносячи останню сумку.

— Ну, підвищили й підвищили. Не королеву ж Англії коронували, — відмахнулася Клавдія Геннадіївна. — У мене новина важливіша. Я до вас переїжджаю.

Евеліна відчула, як по спині пробіг холодок.

— Вибачте, що?

— Те, що чула. Переїжджаю до вас жити, — свекруха говорила так, ніби оголошувала про схід сонця, як про щось само собою зрозуміле. — Квартиру свою здаю квартирантам. Нічого добру пропадати. А на ці гроші буду вам допомагати з іпотекою.

— Мамо, ти серйозно? — Тимур завмер із запонкою в руці. — Чому так раптово?

— Я все вирішила. Буду допомагати вам по господарству, — вона кинула погляд на Евеліну. — Тобі ж тепер ніколи буде при твоїй-то важливій посаді. А мій синочок повинен їсти домашню їжу, а не ці ваші напівфабрикати.

Евеліна глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися.

— Клавдіє Геннадіївна, ми з Тимуром повинні це обговорити. Такі рішення не приймаються в односторонньому порядку. У нас двокімнатна квартира, ми…

— Рот закрий! — різко перебила її свекруха. — Я не з тобою розмовляю! До синочка приїхала жити!

Евеліна відсахнулася, як від ляпаса. За п'ять років шлюбу свекруха ніколи не дозволяла собі такого тону.

— Мамо, не треба так! — невпевнено вимовив Тимур.

— А як треба? На задніх лапках ходити перед твоєю «фіфою»? — Клавдія Геннадіївна почала розстібати одну з сумок. — Я свою квартиру вже здала, приїдуть завтра, так що вибору у вас немає. Тимуре, допоможи мені віднести речі в гостьову спальню.

— У нас немає гостьової спальні, — видавила Евеліна. — Тільки наша й кабінет.

— Значить, кабінет буде моєю спальнею, — відрізала свекруха. — Не на дивані ж мені спати.

Тимур уже підняв дві сумки й попрямував у бік кабінету — маленької кімнати, де стояв письмовий стіл, книжкові полиці та розкладний диван. Евеліна металася поглядом між чоловіком і свекрухою, не вірячи в те, що відбувається.

— Тимуре, — її голос тремтів, — ми ж домовилися йти в ресторан, у нас бронь, і ми не обговорювали… це…

— Евеліночко, давай перенесемо, — винувато посміхнувся він. — Мамі потрібно допомогти влаштуватися. Ресторан нікуди не дінеться, правда?