Я запросив подругу доньки та її маму до ресторану, не підозрюючи, яка зустріч на мене чекає

Вони відсахнулися одне від одного так різко, ніби їх застали за злочином. Біля входу стояли Мар’яна й молода Олеся — мокрі після купання, з сумками на плечах, розпашілі від спеки й тепер цілком приголомшені. В Олесі-молодшої очі були круглі від подиву, а Мар’яна дивилася на матір так, ніби за секунду перед нею зруйнувалося щось дуже важливе.

— Мар’яно… — почала Олеся Ярославівна.

Донька пройшла повз, ледь не зачепивши її плечем, і зникла в під’їзді. Мати рвонула слідом. Богдан теж ступив крок, але Олеся зупинила його одним різким жестом.

— Ні. Я сама. Іди.

Він залишився на місці, а молода Олеся повільно повернулася до нього.

— Тату, — сказала вона дивно спокійним голосом. — Ти нічого не хочеш мені пояснити?

Богдан провів долонею по волоссю.

— Хочу. Ходімо додому.

Тим часом Мар’яна замкнулася у своїй кімнаті. Олеся Ярославівна стояла під дверима, відчуваючи, як пальці тремтять від хвилювання.

— Мар’яно, відчини.

— Іди геть.

— Не говори зі мною так.

— А як мені з тобою говорити? — голос доньки зірвався. — Я тобі все розповіла. Сказала, що він мені подобається. Я переживала, соромилася, боялася, а ти сиділа поруч і вдавала, що розумієш. А сама?

— Ти не знаєш усієї правди.

— Авжеж. Я знаю тільки те, що ти вмовляла мене триматися від нього подалі, а сама швидко опинилася в його обіймах. Могла б хоча б чесно сказати, що він сподобався тобі самій.

— Будь ласка, відчини. Ми спокійно поговоримо.

— Я не хочу тебе бачити.

Олеся випросталася. У ній теж піднялися втома й образа.

— Добре. Я не стоятиму під дверима, як винна собака, і не випрошуватиму право бути вислуханою. Коли захочеш дізнатися правду — вийдеш.

А тепер донька ненавидить її. Або думає, що ненавидить.

Увечері, коли в квартирі вже стало тихо й важкий день вимотав обох до порожнечі, пролунав дзвінок у двері. Олеся Ярославівна відчинила не відразу. На порозі стояли Богдан і молода Олеся. В одній руці в Богдана був торт, у другій — пляшка шампанського.

— Ми прийшли знайомитися по-справжньому, — сказав він, намагаючись усміхнутися.

— Мар’яна замкнулася в себе, — втомлено відповіла Олеся. — Я не певна, що це хороша ідея.

— Отже, чекатимемо, поки вийде.

— Я все розповів доньці, — тихо сказав Богдан, коли вони залишилися на кухні.

— А я Мар’яні — ні.

— Чому?

— Бо вона вирішила, ніби я відбила в неї чоловіка. Звинуватила мене в брехні, розважливості й іще бозна в чому. Я не хочу кричати правду крізь двері.

Олеся поставила чайник і сіла, ніби ноги перестали тримати.

Богдан підійшов ззаду, обережно поклав долоні їй на плечі.

— Усе налагодиться. Коли вона дізнається, то зрозуміє.

— А якщо не захоче розуміти?

— Захоче. Вона твоя донька.

Він нахилився й легко поцілував її у волосся. Олеся не відсторонилася, але спитала тихо:

— Що ми тепер робитимемо?

— Якщо все піде добре — питимемо чай. А якщо серйозно… я хочу почати спочатку.

— Спочатку не буває, Богдане.

— Отже, не спочатку. Інакше. Без юнацької дурості, без гордості, без втечі. Повільно, чесно, так, щоб це було наше.

Вона не встигла відповісти. До кухні зайшли обидві дівчини. Мар’яна трималася рівно, обличчя в неї було напружене, а погляд — упертий. Молода Олеся стояла поруч із нею і, здається, вже встигла сказати достатньо, щоб подруга хоча б вийшла.

— Сідайте, — промовила Олеся Ярославівна. — Раз уже всі прийшли, давайте говорити.

Мар’яна демонстративно сіла подалі від матері й втупилася в коробку з тортом. Богдан сів навпроти, відчуваючи, що ця розмова буде найважливішою в його житті.

— Мар’яно, будь ласка, вислухай мене…