Я запросив подругу доньки та її маму до ресторану, не підозрюючи, яка зустріч на мене чекає

Дорогою вони розговорилися так легко, ніби були знайомі не десять хвилин, а кілька місяців. Олеся виявилася першокурсницею. Вона жила з батьком, а мати, як вона сказала, пішла з родини, коли дівчинці не було й двох років. Мар’яна чекала почути в її голосі гіркоту, але Олеся говорила про це спокійно, навіть трохи втомлено, ніби давно звикла до цієї історії й переказувала її радше для порядку.

— Тато спочатку, мабуть, переживав, — сказала вона, крокуючи поруч із Мар’яною. — Але недовго. Потім у нього з’являлися жінки. Красиві, галасливі, іноді дуже ласкаві до мене. Тільки жодна не затримувалася. Усі хотіли стати господинями в домі, а тато щоразу казав, що єдина головна дівчинка в його житті — це я. Решта, мовляв, для настрою.

— А чим він займається?

— Він програміст. У нього своя фірма, вони розробляють програмне забезпечення. Тому він і вирішив, що я теж маю йти цим шляхом.

— А ти сама не хотіла?

Олеся зітхнула так виразно, що відповідь стала зрозумілою ще до слів.

— Я мріяла про дизайн. Могла годинами малювати інтер’єри, добирати кольори, переставляти меблі в кімнаті, аж поки тато хапався за голову. Він сказав: «Хочеш дизайн — будеш вебдизайнеркою, це хоча б поруч із нормальною професією». Так я й опинилася тут. Тільки швидко зрозуміла, що код і я — істоти з різних світів.

— І як ти тоді вчишся?

— Як багато хто, хто прийшов не з любові, а через чуже рішення. Лекції зубрю, курсові замовляю, десь прошу допомоги, десь викручуюся. — Олеся кинула на неї тривожний погляд. — Засуджуєш?

— Ні. Ти ж не сама себе туди загнала.

Олеся помітно розслабилася. А коли вони зайшли до її квартири, Мар’яна на кілька секунд забула і про іспит, і про втому, і про те, що вдома на неї чекає мама. Квартира була простора, світла, продумана до дрібниць. Жодної показної розкоші, нічого випадкового: теплі відтінки, зручні меблі, легкі штори, незвичайні світильники, полиці з книжками й декоративними дрібничками. Усе виглядало не як дорога картинка з журналу, а як місце, де справді хочеться жити.

— Подобається? — з гордістю спитала Олеся, помітивши її погляд.

— Дуже. Дизайнер у вас явно працював із душею.

— Це я. — Олеся розправила плечі. — Ми купили квартиру вже після мого вступу, і тато дозволив мені її оформити. Сказав, що раз я все одно страждаю за своїми кольорами й диванами, то нехай хоч дім від цього виграє.

— І після такого він досі впевнений, що тобі місце серед програмістів?

— Упевнений. Тато взагалі рідко сумнівається у своїх рішеннях.

Займатися вони почали за великим столом у вітальні. Мар’яна швидко зрозуміла, що Олеся не безнадійна. Вона просто боялася предмета й заздалегідь закривалася від усього, що звучало надто складно. Варто було пояснити їй тему не сухими визначеннями, а простими зв’язками й зрозумілими прикладами, як вона починала кивати, ставити запитання й навіть сперечатися. Години летіли непомітно.

Телефон задзвонив, коли за вікном уже стемніло.

— Доню, ти де? — голос мами звучав спокійно, але в ньому вгадувалася тривога.

Мар’яна глянула на екран, потім на годинник і ахнула.

— Мам, я недалеко, правда. Уже біжу.

Олеся провела її до передпокою. Поки Мар’яна поспіхом застібала туфлі, вони домовлялися про наступне заняття: завтра після обіду, потім ще ввечері, потім щодня до перездачі. У цей момент двері відчинилися.

До передпокою зайшов чоловік, і Мар’яна на мить перестала розуміти, де перебуває. Високий, широкоплечий, з упевненою поставою і спокійним обличчям, він ніби заповнив собою весь простір. Темне волосся, легка щетина, уважні зелені очі — усе в ньому було дорослим, зібраним, небезпечно привабливим. Мар’яна відчула, як у неї перехопило подих, а думки розсипалися, ніби хтось різко струснув їх.

— Це мій тато, — долинув до неї голос Олесі.

Мар’яна змусила себе повернутися в реальність.

— Тату, знайомся, це Мар’яна. Вона мені допомагає.

— Дуже приємно, — промовила Мар’яна, і власний голос видався їй чужим.

Чоловік затримав на ній погляд трохи довше, ніж вимагала ввічливість.

— Богдан Романович, — відрекомендувався він. — Уже пізно. Вам викликати машину?

— Дякую, не треба. Я живу недалеко.

— Тату, проведи її, — відразу попросила Олеся. — Справді вже пізно.

Мар’яна почала відмовлятися, але Богдан Романович уже відчинив двері й м’яко торкнувся її ліктя, запрошуючи вийти. Від цього майже невагомого дотику в неї по шкірі пробіг тремтливий струм, і вона сама не зрозуміла, що за мить до того перестала дихати…