Я запросив подругу доньки та її маму до ресторану, не підозрюючи, яка зустріч на мене чекає

Сама Олеся помітила те, що Мар’яна намагалася приховати, ще раніше. Після чергового заняття вона довго крутила в руках олівець, потім раптом усміхнулася й сказала:

— Мені здається, тато дивиться на тебе зовсім не як на мою подругу.

Мар’яна миттю почервоніла.

— Не вигадуй.

— Я не вигадую. Я його знаю. Коли жінка йому нецікава, він навіть ввічливим буває якось ліниво. А з тобою він увесь збирається, ніби перед важливою зустріччю.

— Олесю, годі.

— Гаразд, не злись. Я не проти, правда. Тільки мушу попередити: тато людина непостійна. Жінки поруч із ним довго не затримуються. Він уміє зачаровувати, але надовго його зазвичай не вистачає.

— Мені байдуже, як він ставиться до жінок, — надто різко відповіла Мар’яна. — Я до нього нічого такого не відчуваю.

Олеся подивилася на неї з м’якою насмішкою, але сперечатися не стала. Вона накрила долонею руку подруги.

— Добре. Припустімо, мені здалося.

У день перездачі Мар’яна прийшла до навчального корпусу заздалегідь. Вона ходила перед входом, дивилася на годинник і почувалася так, ніби іспит складати доведеться їй самій. Олеся затримувалася. Хвилини тягнулися болісно довго. Нарешті двері розчинилися, і подруга вибігла на вулицю з таким обличчям, що все стало ясно без слів.

— Склала! — закричала вона й кинулася Мар’яні на шию. — Мар’яночко, я склала!

Вона схопила її за руки й закружляла просто біля сходів. Мар’яна сміялася, намагаючись утримати рівновагу.

— Усе, усе, відпусти, а то я зараз сама впаду й вимагатиму перездачу з ходьби.

— Треба відсвяткувати! Я купую морозиво, тістечка, що хочеш!

— Для початку перевдягнися. Ти в цьому костюмі зараз розплавишся.

— Тоді до мене на хвилинку, а потім гуляти.

Вони вбігли до квартири веселі, галасливі, усе ще перебиваючи одна одну. Але радість урвалася відразу: Богдан Романович сидів у вітальні. З його обличчя було видно, що чекав він не для того, щоб вітати.

— Тату? — Олеся зупинилася на порозі. — Ти чому не на роботі?

— Чому ти не сказала, що провалила сесію?

Його голос був рівний, але від цієї рівності Олеся зблідла.

— Я вже склала. Справді. Сьогодні.

— Сьогодні, — повторив він. — А до цього ти збиралася мовчати?

Мар’яна відчула, як усередині піднімається обурення. Вона ступила вперед, хоча розуміла, що втручається в чужу сімейну розмову.

— Богдане Романовичу, а вам не здається, що дивно вимагати від людини любові до предмета тільки тому, що ви так вирішили? Олеся не хоче бути програмісткою. Їй важко не тому, що вона лінива, а тому, що це не її.

Він повернувся до неї різко, уже готовий поставити зухвалу подругу доньки на місце. Але слова застрягли. Перед ним стояла Мар’яна — схвильована, з палаючими очима, з прочиненими від обурення губами. І на секунду Богдан побачив не її, а іншу дівчину багато років тому. Ту, яка колись так само дивилася на нього — скривджено, гордо й болісно.

Він опанував себе, але вийшло холодно:

— Отже, ви не просто подруга. Ви займалися з моєю донькою як репетиторка. Дякую за працю. Скільки я вам винен?

Мар’яна зблідла від образи. Не сказавши ні слова, вона розвернулася й вийшла з квартири. Двері грюкнули з таким звуком, ніби поставили крапку.

Богдан схопився майже відразу.

— Мар’яно!

Він вибіг слідом, але надворі її вже не було видно. Кілька секунд він розгублено озирався, потім тихо, майже беззвучно промовив:

— Пробач.

Коли він повернувся, Олеся стояла посеред вітальні й дивилася на нього так, як ніколи раніше.

— Тату, як ти міг? Вона допомагала мені просто тому, що добра. А ти… ти все зіпсував.

Вона пішла до своєї кімнати й зачинила двері. За дверима почулися схлипування. Богдан хотів постукати, але рука опустилася. Уперше за довгий час він ясно побачив: між ним і донькою давно виросла стіна, а він був надто зайнятий собою й роботою, щоб помітити її…