Як дивна поведінка собаки розкрила головну таємницю

— Охорона. Одразу після швидкої. Вигребли все дощенту.

Віктор кивнув. Повернувся, щоб піти.

— Вітю! — гукнув Савельєв у спину. Старий переминався з ноги на ногу. — Льошка… він флешку носив на ключах. Синю таку, в гумовому чохлі. Він туди схеми копіював, казав, що якщо притиснуть, у нього всі ходи записані.

Віктор зупинився. Ключі брата видали йому в морзі в пластиковому пакеті. В’язка була на місці. Синьої флешки в гумовому чохлі на ній не було.

Він сів у машину, завів двигун. У салоні пахло сирістю. Віктор дістав телефон. Єдиною людиною, якій могли віддати особисті речі до приїзду поліції, була законна дружина.

Марина жила в новому районі, на іншому кінці міста. Віктор припаркувався біля дитячого майданчика, схованого в тіні дерев, за п’ятдесят метрів від її під’їзду. Вікна квартири на третьому поверсі горіли теплим жовтим світлом.

Він заглушив мотор і вже збирався вийти під дощ, коли у двір повільно в’їхав масивний чорний позашляховик. Фари ковзнули по мокрому асфальту. Машина плавно зупинилася просто біля під’їзду Марини.

Дверцята відчинилися. На асфальт ступив блискучий шкіряний черевик. Чоловік у темному кашеміровому пальті вийшов із машини, озирнувся навсібіч і, набравши код на домофоні, зник за металевими дверима.

Віктор дістав запальничку. Коліщатко з брязкотом провернулося під великим пальцем.

Двірник із сухим гумовим скрипом розмазав бруд по лобовому склу. Віктор повернув ключ запалювання, вимикаючи живлення. Щітки завмерли посеред скла, перекосивши сірий прямокутник огляду. У салоні старої машини швидко холоднішало. З рота при кожному видиху виривалася хмарка густої пари.

Віктор сидів нерухомо. Пальці правої руки методично перекочували в кишені сталеву запальничку. Метал лишався крижаним. Погляд був прикутий до яскраво освітленого дашка третього під’їзду новобудови.

Очікування розтяглося на сорок дві хвилини…