Життя без прикрас— Сонечко, чому ти нам раніше не сказала? Ми б щось придумали.
Соня подивилася спершу на батька.
— Тебе, тату, вдома майже не буває. Ти завжди в роботі, у дзвінках, у справах.
Потім перевела погляд на матір.
— А ти завжди казала: будь сильною, давай собі раду сама. От я й давала. Як могла.
У кімнаті стало так тихо, що за вікном було чути, як десь загавкав собака.
Андрій не став виправдовуватися. Виправдовувати було нічого.
Марина опустила голову й прикрила рот долонею. Вона раптом зрозуміла: броня, яку вона роками кувала для себе, стала кліткою для її дитини.
— Соню, — Андрій подався вперед. — Ти сказала прізвище Морозова. Аліса пояснювала, за що вона до тебе причепилася?
— Так, — Соня кивнула. — Вона сказала, що ти колись зіпсував життя її матері. І тепер настав час платити мені.
Прізвище нарешті стало на місце, і в Андрія похолола потилиця.
Ірина Павлівна. Ірина Морозова.
Колись — просто Іра. Однокласниця. Кілька місяців у старших класах. Для Андрія — нічого серйозного. Для неї, як тепер стало ясно, зовсім інакше.
Він покинув її на випускному вечорі. Не поговорив, не пояснив, не перепросив. Просто пішов із Мариною, залишивши Ірину перед усіма з приниженням, яке вона запам’ятала на все життя.
Не з жорстокості. Із боягузтва.
Але боягузтво іноді ранить глибше за жорстокість.
— Андрію, подивися на мене, — сказала Марина.
Він підвів очі.
— Ти знав цю жінку?
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поки що коментарів немає — будьте першими.