Її змусили вийти заміж за загадкового герцога, але перша шлюбна ніч змінила її уявлення про нього

Галерея вивела нас до занедбаної малої каплиці. На низькому склепінні проступали рештки фресок, майже знищених сирістю. Перед простим вівтарем стояла вкрита пилом лава, дві незапалені свічки криво стирчали з підсвічників. Позаду потемнілого дерев’яного образу ховалися вузькі двері, укріплені старим залізом.

— Архів, — неголосно сказав Рейнар.

Він підняв чорний ключ, але не встиг вставити його в замок.

— Ти завжди надто пізно розумів, небоже, що до деяких дверей слід приводити правильну жінку, — пролунав із тіні спокійний жіночий голос.

Ми одночасно обернулися. З-за колони вийшла висока дама в темній оксамитовій сукні. Срібна вишивка прикрашала манжети, чорне волосся з тонкими нитками сивини було зібране строго й просто. Їй не потрібні були коштовності, щоб усі довкола відчули владу. Вродливе обличчя здавалося витесаним із холодного каменю, а в очах вгадувалася спорідненість із Корвином.

Представлення не знадобилося. Перед нами стояла Октавія — тітка Рейнара й господиня білої троянди.

Поруч із нею стояв мій батько. Він уникав дивитися в мій бік, і це мовчазне малодушшя ранило сильніше за будь-яке виправдання.

Рейнар трохи змістився, прикриваючи мене плечем.

— Тітко.

— Небоже, — відповіла вона з бездоганною усмішкою.

Нарешті її погляд зупинився на мені.

— То ось дівчина, через яку сьогодні стільки чоловіків утратили розважливість.

— У цієї дівчини є ім’я.

— Імена є в усіх. Значення має лише те, які двері вони дозволяють відчинити.

Пальці Рейнара зімкнулися на ключі.

— Відійдіть від архіву.

Октавія подивилася на нього, як на вперту дитину, якою колись розраховувала керувати.

— Сьогодні я не відступлю.

Батько наважився зробити крок до мене. Він був блідий, на чолі блищав піт.

— Еліано, вислухай. Зроби те, про що тебе попросять, і все закінчиться без зайвої шкоди.

Несподівано для себе я відповіла дуже спокійно:

— Ти продав мене, приховав походження матері, завів у пастку й досі вважаєш, що маєш право вимагати послуху. Що саме ти називаєш «зайвою шкодою»?

Він розгубився. Крик батько зумів би оголосити істерикою; мій спокій позбавив його звичної переваги.

— Родинні з’ясування стомлюють, — втрутилася Октавія. — Відчиніть двері. Ми заберемо потрібні папери, і кожен збереже те, що для нього важливе.

— Які папери?

Її усмішка не потеплішала.

— Ті, що доводять, хто мав право успадкувати владу, а хто все життя посідав місце, призначене іншому.

Із бічного нефа безшумно виступили двоє озброєних чоловіків. На них були темні плащі без гербів і короткі мечі. Не королівська варта й не люди герцогського дому — найманці, обрані саме тому, що після роботи їх неможливо буде пов’язати з господарем.

Рейнар остаточно заслонив мене собою, долоня його лягла на руків’я кинджала.

— Не змушуй мене додавати нове нещастя до твого весілля, — сказала Октавія. — Віддай ключ.

Чоловіки наблизилися на крок. Вони поки не оголювали клинків, але каплиця ніби стала тіснішою. Архів був у нас за спиною, правда — за шаром старого заліза, і тепер між нею та нами стояли люди нашої власної крові…