Запізнення на весілля здавалося кінцем історії, аж поки не з’явився той, заради кого лікар пропустив церемонію

Савченко приїхав невдовзі після цього. Цього разу без водія, на простій непримітній машині. Дістав із багажника два пакети з їжею і, ніби йшлося про найзвичайнісіньку сусідську допомогу, запропонував прислати робітників, щоб підлатати дах гаража.

Остап Назарович зустрів його біля воріт примруженням, яке зазвичай призначалося для підозрілих механізмів.

— Назаре Ігнатійовичу, давайте без хитрих заходів. Що вам потрібно від мого сина?

Савченко поставив пакети на бетон і відповів спокійно:

— Жодної таємниці, Остапе Назаровичу. Хлопцеві зараз тяжко. У такі дні поруч корисна людина, яка не вимагає сповідей і не лізе під шкіру. Скажете поїхати — поїду. Без образ.

З ним була дочка — Дарина Назарівна. Невисока, стримана жінка в темному простому пальті. Вона підійшла до Максима без метушні, трохи ніяковіючи, але прямо, не ховаючи очей.

— Максиме Остаповичу, дякую вам за Матвія. Я не вмію красиво дякувати. Просто щодня думаю про ваші руки.

— Як він?

У її очах уперше з’явилася усмішка.

— Уже ходить коридором і вимагає фісташкове морозиво. Вимагає так голосно, що сестри роблять вигляд, ніби їх терміново викликали в інший кінець відділення.

— Значить, одужання йде правильно. Упертість у дітей часто краща за будь-які аналізи.

Коли машина Савченка зникла за поворотом, батько потер підборіддя й задумливо промовив:

— Мужик міцний. Дочка в нього теж без зайвого шуму. Але ти голови не втрачай. Великі гроші людей псують швидко, а в тебе рана свіжа. Не ходи босоніж по тих самих граблях.

У понеділок Максим повернувся до лікарні. Він ледве встиг переодягтися, коли Кравчук затяг його до кабінету й щільно зачинив двері.

— Сідай. На тебе надійшла скарга від нездійсненої рідні. Папір уже пішов до контролюючої медичної комісії. Зміст — хоч студентам показуй як приклад абсурду. Пишуть, що ти покинув робоче місце через особисті справи, поставив лікарню в незручне становище й скористався службовим становищем, щоб завести багатого покровителя.

— Яке робоче місце? — Максим навіть не відразу зміг дібрати голос. — У мене був вихідний. Ви самі підняли мене з дому через екстрену операцію.

— Я це знаю. Журнал викликів, камери, історія хвороби, протокол операції — усе в мене. Документи чисті, як сльоза. Але раз папір подано, буде розбір. Відіб’ємося, звісно, тільки нерви витратимо.

На засідання з’явився Павло. Перед головлікарем, юристом лікарні й представником колективу він говорив із великим натиском, але дедалі збивчивіше: про честь сестри, про моральний образ лікаря, про те, що людині з такою поведінкою не можна довіряти дітей.

— Павле, — м’яко зупинив його юрист, — давайте залишимо емоції для сімейної розмови. У вас є факти медичного порушення? Помилка в лікуванні? Порушення графіка? Відмова від допомоги пацієнтові?

— Сама ситуація говорить за себе, — пробурмотів Павло, втрачаючи колишній напір. — Усі гості були обурені. Це прецедент.

— Гості лікарні нас не стосуються, — різко сказав Кравчук. — Нас стосується дитина з розривом печінки. Нас стосуються документи. Де факти?

Максим коротко виклав хронологію: дзвінок о п’ятій ранку, приїзд до лікарні, чотиригодинна операція, стабілізація пацієнта, записи в журналі. Наприкінці додав, що дід хлопчика, Назар Ігнатійович Савченко, готовий підтвердити обставини.

На цьому прізвищі Павло помітно знітився. Плечі опустилися, погляд уткнувся в стіл. Розбір закрили швидко: порушень не знайшли.

У коридорі Максим притулився потилицею до холодної стіни. Поки засідання тривало, він тримався на злості й внутрішній зібраності. Тепер вони пішли, і ноги раптом стали ватяними.

Біля реєстратури його наздогнав Савченко.

— Ну що, кого тиснути?

— Нікого. Усе закрили. Порушень немає.

— Тоді обідати. У нормальне місце. І не сперечайтеся, лікарю. А то знову візьмете в буфеті макарони, яких самих себе соромно…