«Збираючи ягоди, знахарка знайшла в лісі зв’язаного чоловіка… але не знала, КОГО привела до свого дому…

Але вночі стало важко вже не тільки від думок. Щось тиснуло з усіх боків, заважало вмоститися, перевернутися, відпочити. Він шукав зручного положення й переконував себе, що винні нерви. Таке бувало раніше, коли брав зайве: якийсь час страшно, потім минає. Отже, мине й тепер. Він чекав звичного полегшення, а воно не наставало. Пояснення про нерви звучало розумно, поки він повторював його подумки. Але варто було замовкнути, і тіло знову нагадувало про тягар. Не можна було відсунути його, як ковдру, чи лишити разом з одягом на стільці. Андрій перевертався на інший бік і намагався думати про щось стороннє. За якийсь час думки знову сходилися до одного й того самого місця, хоч нічого нового він там не знаходив.

Уранці Оксана зібралася до сусідки. Та почувалася зле, і треба було віднести їй відвар. Господиня взяла невеликий вузлик, сказала, що повернеться приблизно за годину, і вийшла. Андрій дивився з вікна, як вона йде вздовж паркану. Дочекався, поки постать зникне за поворотом, і попрямував до спальні.

Тепер він намагався не зупинятися навіть подумки. Варто було почати міркувати — і могло з’явитися досить причин відмовитися. Тому руки діяли швидко: дошка, вузли, кришка. Для прикрас уже був приготований полотняний мішечок. Андрій пересипав туди все, що лишалося в шкатулці.

Порожню шкатулку він знову загорнув і сховав. Акуратно поклав половицю. Мішечок прибрав до сумки, потім зібрав свої нечисленні речі. Вони вмістилися без зусиль. У домі лишалося багато звичних йому предметів, але жодного такого, заради якого він затримався б біля виходу.

На кухонному столі стояв недопитий чай, поруч лежала його ложка. Андрій пройшов повз. Не прибрав за собою, не допив, навіть не зупинився. Двері причинив обережно, майже дбайливо, ніби в домі хтось спав і його не можна було турбувати. З вулиці могло здатися, що людина вийшла ненадовго й скоро повернеться.

Стежка вела до траси. Андрій пришвидшив крок, лишаючи позаду дім і подвір’я. Хвіртка озвалася рипінням. На другий день свого перебування він замінив на ній завіси й підтягнув клямку; тепер, видно, знову щось розхиталося чи розсохлося. Зазвичай він би подивився, у чому річ. Тепер навіть не обернувся.

За вигином дороги лишилися полиці з травами, вогник лампадки, рипучі дошки коридору. Він ішов далі. Мішечок із прикрасами лежав у сумці, перстень — окремо, в кишені куртки. Дивне тепло нікуди не зникло. У ньому не було звичної прохолоди металу, і все ж Андрій далі переконував себе, що нічого особливого не відбувається…