Бандити накинулися на солдата просто посеред вулиці. Але вже за кілька митей сталося те, чого ніхто не міг очікувати

Тарас Бойко звик, що люди опускають погляд першими. Його боялися власники закладів, боржники, дрібні чиновники, випадкові перехожі. Але зараз він зіткнувся не з чиновником і не з заляканим водієм на дорозі. Погляд Гнатюка був нерухомим, важким, мов приціл. У ньому не було роздратування — лише оцінка, від якої в Борова пересохло в роті.

— Ти хто такий, щоб командувати? — усе ж вичавив він, намагаючись повернути собі зухвалість.

Гнатюк не дав йому договорити.

— Це мій солдат. Моя людина у формі. Поки він стоїть у строю, відповідальність за нього лежить на мені.

Генерал підняв із курної дороги польове кепі Левченка, що впало, обтрусив із нього бруд і зробив крок до Бойка. Начебто лише один крок, але троє підручних Борова мимоволі відступили, ніби перед ними зсунулася не людська постать, а стіна.

— Ви розумієте, на кого підняли руку?

— Та він сам… — почав Бойко, але його виправдання прозвучало жалюгідно навіть для нього самого. — Він перший почав.

Кутик губ Гнатюка ледь помітно смикнувся.

— Солдат після тридцяти кілометрів маршу, у повній викладці, вирішив чіплятися до чотирьох здорових чоловіків край дороги. Переконлива казка.

Він перевів погляд на всіх чотирьох.

— На коліна. Руки за голову. Десять секунд.

Ці слова були сказані без крику, але з такою владою, що солдати, які стояли осторонь, мимоволі випросталися. Боров і його люди, однак, жили за іншими правилами. Один із підручних, вирішивши показати сміливість перед ватажком, зірвався з місця й кинувся на генерала.

— Товаришу генерал-полковнику! — крикнув хтось із солдатів.

Гнатюк навіть не відступив. Він зустрів нападника коротким рухом, перехопив його руку, вивернув корпус і провів больовий прийом так швидко, що той не встиг зрозуміти, коли опинився на землі. Чоловік упав на коліна, хрипко скрикнув і більше не спробував підвестися. Генерал відпустив його й знову подивився на Борова.

— П’ять секунд.

Страх пройшовся бандитами швидше за спеку. Перед ними стояв не кабінетний старий і не парадний командир. Це була людина, чия сила не потребувала доказів. Бойко першим опустився на коліна, за ним — двоє інших. Руки лягли на потилиці, усмішки зникли…