Бандити накинулися на солдата просто посеред вулиці. Але вже за кілька митей сталося те, чого ніхто не міг очікувати

О четвертій ранку покинутий річковий док виглядав як величезна іржава яма на краю міста. Купи металобрухту чорніли у світлі рідкісних ліхтарів, вода біля причалу пахла тванню й мазутом, старі крани нерухомо стирчали над майданчиком, мов скелети давно померлих машин. У центрі доку стояв ангар, з якого пробивалися музика, сміх і запах цигаркового диму.

Усередині панувала п’яна самовпевненість. На столі валялися пачки готівки, пляшки, тарілки з вистиглою їжею, карти. Боров сидів у кріслі, широко розставивши ноги, і переказував історію біля дороги так, ніби виграв битву.

— Дзвонив Дорошенко, — хвастливо кинув він. — Сказав, військові пошумлять і проковтнуть. Їхній генерал, звісно, на вигляд був страшний, але що він зробить? На нас папір напише? Ми цивільні. Захочемо — самі заявимо, що нас армія залякувала.

Один із підручних зареготав.

— Точно, Тарасе Іллічу. Перед вами й форма не рятує.

Сміх розійшовся ангаром, ударився об залізні стіни. Ніхто з них не помітив, як зовні тричі тихо клацнув умовний сигнал, майже загубившись у гуркоті музики.

Потім світ розколовся.

Глухий удар струснув ворота. Одночасно в тильній стіні спалахнув короткий спалах, метал вигнувся всередину, і в ангар увірвалися темні постаті. Світлошумовий заряд залив приміщення білим спалахом, дим пішов густо, швидко, ковтаючи столи, гроші, обличчя й крики.

— Лягти! Руки за голову!

Голоси бійців були холодними й однаково спокійними. Бандити металися, засліплені й оглушені. Хтось намагався дістатися до зброї, хтось перекидав стільці, хтось падав, задихаючись у диму. Червоні точки прицілів ковзали по грудях і лобах, змушуючи навіть найсміливіших завмирати.

— Сіпнешся — стріляю. На коліна!

Опір ламався за секунди. Бійці діяли без зайвих рухів: вихоплювали руки, розвертали до підлоги, фіксували пластиковими стяжками. Крики, лайка, короткі стогони болю — і жодного пострілу. Через двадцять вісім секунд після входу ангар був узятий…