Батьки відмовилися від новонародженого сина, а за роки спробували повернутися в його життя

Не кожне кохання, що починається красиво й легко, приводить людей до того щастя, яке вони встигли собі уявити. Назар і Оксана вперше побачили одне одного на весіллі. Вона була поруч із нареченою, допомагала їй увесь вечір і всміхалася гостям. Він приїхав як родич нареченого й спершу видався їй просто веселим хлопцем, який уміє підтримати розмову.

До кінця вечора між ними ніби простягнулася невидима нитка. Вони танцювали, сміялися, говорили про дрібниці й уже не могли відірвати одне від одного погляду. Ніч вони провели разом, майже не думаючи про завтрашній день. Уранці Назар поїхав: робота не дозволяла затримуватися в чужому місті. Оксана залишилася з дивним відчуттям, ніби її життя раптом звернуло вбік.

Розлучатися їм не хотілося. Почуття, що виникло, здавалося надто яскравим, новим і нестримним, і обоє трималися за нього, як за рідкісний дарунок. Назар не міг надовго покинути справи, а Оксана не наважувалася перебратися до чоловіка, якого знала зовсім мало. Тому їхній роман став життям на відстані: вечірні дзвінки, відеозв’язок, повідомлення вдень і постійне бажання опинитися поруч.

За місяць Оксана не витримала й приїхала до Назара, запевняючи себе, що лише на тиждень. Його батьки зустріли її ввічливо. Мати всміхалася, батько ставив спокійні запитання, і спершу дівчині здавалося, що її прийняли. Вона вже думала, що могла б залишитися тут надовго, якби Назар попросив.

Усе змінилося після розмови, яку вона почула випадково. Оксана проходила повз прочинені двері й завмерла, упізнавши голос Назарового батька.

— Нам у домі зайвий рот не потрібен, — роздратовано говорив він синові. — Хочеш жити з нею — живіть окремо. Знімайте хоч кімнату, хоч куток, але не тут. Твоя мати вже втомилася після неї тарілки перемивати. І речі свої вона, виходить, теж сама випрати не може? Склала біля машинки й ніби чекає, що їй усе виперуть і принесуть. Ти сказав, вона на тиждень приїхала, а вже десятий день пішов. Думай сам, але ми так не домовлялися.

Слова вдарили Оксану болючіше, ніж вона чекала. Їй стало соромно й прикро. Вона не стала виправдовуватися: повернулася до кімнати, дістала сумку й почала складати речі, намагаючись не розплакатися.

Назар застав її біля ліжка….