Через два дні після народження доньки свекруха засумнівалася в її належності до родини, але лікар невдовзі розставив усе по місцях

У середу Галина Петрівна зателефонувала синові й без передмов оголосила:

— У суботу о сьомій приходьте. Накрию стіл на честь онучки. Зберу рідню, сусідів теж покличу. Нормальні оглядини, як у пристойних людей.

— Мамо, які оглядини? — втомлено спитав Роман. — Оксана після пологів ледве відновилася. Соломія зовсім маленька.

— Родина має побачити нову людину, — відрізала Галина Петрівна. — А коли дитину ховають від близьких, це завжди виглядає підозріло. Ти ж нічого від матері не приховуєш?

Увечері Роман переказав розмову дружині. Оксана саме міняла доньці підгузок і обережно застібала крихітні кнопки.

— Звісно, підемо, — сказала вона, навіть не підвівши очей.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Не можна ж пропустити власний розгляд справи. Якщо мене викликають до родинного столу як обвинувачену, я з’явлюся підготовленою.

У суботу Галина Петрівна влаштувала все з парадним розмахом. На столі стояли запечена птиця, холодець, салати, рулетики на шпажках, старий сервіз, який діставали лише з великих нагод. Розсадка говорила краще за слова: господиня на чолі, Олеся праворуч, Раїса навпроти з телефоном біля тарілки. Оксану з Романом посадили скраю столу, ближче до кухонних дверей. Павло, чоловік Олесі, увесь вечір вивчав чашку, ніби сподівався знайти на дні інструкцію з порятунку.

Гості передавали Соломію з рук у руки, захоплювалися, перешіптувалися, хвалили частування. Після чаю Галина Петрівна підвелася, поклала долоню з перснем на скатертину й промовила:

— Я скажу те, що багато хто думає, але не наважується вимовити. Я люблю сина і бережу нашу родину. Тому офіційно вимагаю ДНК-тест. Усе має бути чисто. Немає підтвердження — немає права носити наше прізвище.

Раїса відразу підняла телефон. Олеся подивилася на Оксану з очікуванням: зараз та мала зірватися, розплакатися, вибігти, подарувати їм сцену на роки вперед.

Оксана випила води, промокнула губи серветкою й сказала м’яко:

— Прекрасна думка, Галино Петрівно. Я згодна.

За столом одразу стало тихо.

— Тобто ти згодна на експертизу? — перепитала свекруха, ніби не довіряла власній перемозі.

— Повністю, — кивнула Оксана. — Тільки якщо вже йдеться не просто про батьківство Романа, а про чистоту вашої родинної лінії, пропоную зробити дослідження правильно. Здамо стандартний профіль: Роман і Соломія. І окремо оформимо розширену панель на спорідненість по лінії бабусі.

— Якої ще бабусі? — насторожилася Олеся.

— Батькової, — спокійно пояснила Оксана. — Мирона вже немає, тому для порівняння знадобиться ваш матеріал, Олесю. Ви пряма кровна донька Галини Петрівни й сестра Романа. Такий аналіз покаже, чи є в моєї доньки генетичний зв’язок із бабусею по лінії батька.

— Ти щось надто розумна, — пробурмотіла Раїса.

— Професія зобов’язує, — відповіла Оксана тим самим рівним голосом. — Але сенс простий. Якщо Галина Петрівна говорить про кров родини, краще перевірити не одну вузьку ділянку, а всю заявлену лінію.

Галина Петрівна випросталася. Її обличчя знову стало кам’яним.

— Перевіряйте що хочете. Правді байдуже, скільки навколо неї танцюють.

— От і домовилися, — сказала Оксана. — Організацію беру на себе.

Тиждень після цього тягнувся липко й болісно. Рідня раптом притихла. Раїса більше не надсилала посилань. Олеся обмежилася повідомленням: «Сподіваюся, все вирішиться без зайвих нервів. Молодим матерям шкідливо хвилюватися». Галина Петрівна щодня телефонувала синові, питала про апетит Соломії, про сон, про візит до лікаря, а наприкінці обов’язково тяжко зітхала в слухавку.

Роман залишався турботливим батьком: вставав уночі, грів пляшечку, заколисував доньку, цілував дружину в скроню. Але Оксана відчувала, що десь усередині нього безперервно клацає невидимий лічильник. Він не сумнівався в ній уголос, але втома, приниження й тиск матері робили своє.

Одного разу він зупинився біля відчиненого комода й довго дивився на дитячі речі.

— Оксано, ти справді розклала повзунки за відтінками білого?

— Так. Ліворуч чистий білий, далі молочний, праворуч ті, що віддають у жовтизну.

— Це починає мене лякати.

— Коли в шафі лад, думки теж менше розповзаються, — сказала вона. — Тільки третю стосу не чіпай, там ще сортування за зростом…