Чоловік купив матері квартиру за мої гроші й поїхав святкувати новосілля. Але вже за пів години зателефонував мені тремтячим голосом

Він подивився на Марину з благанням.

— Мариночко, ми ж усе-таки сім’я. Пробач. Не знаю, що на мене найшло. Ходімо додому? Обіцяю, більше до твоїх рахунків не торкнуся, близько не підійду.

Марина всміхнулася й поправила комір пальта.

— Додому — це в мою квартиру? Ту, що бабуся мені залишила? Ні, Сергію. Речі твої вже складені в сміттєві мішки, на сходовому майданчику стоять. А ключі можеш викинути: годину тому я поміняла замки.

Вона говорила спокійно, без того запалу, за який можна було б ухопитися й списати рішення на хвилинний спалах.

— Довіреність відкликана. Завтра вранці подам на розлучення.

— Мені куди тепер? У мене грошей зовсім немає, ні копійки!

Марина знизала плечима й пішла до виходу. Біля самих дверей озирнулася через плече. Тепер вона усміхалася — весело, з цілковитим задоволенням.

— Так вирішила доля, Сергію. А ти шарлотку спечи. Кажуть, від неї спокійніше стає.

Вечірнє повітря після відділку здавалося особливо свіжим. Петро Іванович вийшов першим, Марина — за ним. У кишені були ключі від магазину, на рахунку — потрібна сума й приємний бонус. Запланована покупка павільйону знову ставала можливою: розпоряджатися цими грошима буде вона сама. На душі ставало легко: вона почувалася переможницею й не сумнівалася, що перемога чесна. Життя нарешті налагоджувалося.