Чоловік пішов від Іри за сніданком

— Покидьок. Я завжди вважала його покидьком.

— Наталю, облиш.

— Не облишу, Ірко! Ти 13 років перед ним навшпиньки ходила, трьох дітей йому народила, себе живцем поховала. А він — «йду»! Краще скажи, квартира йому належить?

— Ні, ми орендуємо.

— Машина?

— Його, ще до весілля куплена.

— Хоч заощадження є?

Іра не відповіла. Звідки було взятися її заощадженням за дванадцять років без роботи? Гроші лишалися на Андрієвій картці; на господарство він видавав стільки, скільки сам призначав.

— Мамусю, навіщо тітка Наталя прийшла? — Вітя визирнув із дитячої.

— У гості, сину. Іди грайся.

— Від тата дзвінка не було?

— Поки що ні, він зайнятий.

Хлопчик кивнув і побіг. Наталя подивилася на подругу з жалем і болем.

— І що тепер робитимеш?

— Якби я знала… Ні заробітку, ні грошей, освіта незакінчена. І троє дітей. За квартиру ще два місяці платитиме, а далі куди? У батьків одна кімната, тато після інсульту. Як я туди з трьома дітьми?

— Може, звернутися до його батьків?

Гірка посмішка була першою відповіддю. Оксана Петрівна й Степан Андрійович ніколи її не любили. Для їхнього Андрійка вона була простакуватою, неосвіченою: дітей народжувала, а пуття жодного. Святкові подарунки — задля пристойності, рідкісні приїзди — з підібганими губами й прискіпуваннями. За всі роки — ані доброго слова, ані справжньої допомоги.

— До них навіть звертатися не буду.

— Випий, — Наталя налила вина. — Сьогодні можна.

— А вечеря дітям? А вкладати спати?

— У тебе Олеся розумниця, допоможе. Тобі зараз би до ранку дожити.

До ранку, потім ще до одного. Два місяці складалися в 60 днів, за якими Іра нічого не бачила. Вона ковтнула дешевого кислого вина. Таким самим кислим і дешевим здавалося її життя, що розвалилося сьогодні вранці. Між вівсянкою та бутербродом із маслом.

Олеся з’явилася безшумно й прихилилася до одвірка.

— Мамо, він же не повернеться?

— Олесю, я…

— Я вже не маленька. Уранці все чула. А валізу в нього в машині ще вчора побачила.

Худенька, нескладна, з розпатланими кісками, донька стояла перед Ірою, а та не могла дібрати відповіді.

— Я знаю, що не повернеться. Я тобі допомагатиму, мамо. Впораємося.

Тоді Іра заплакала. Прикрила обличчя долонями, намагаючись не видати ані звуку, щоб молодші не злякалися. Поруч стояла 12-річна донька й гладила її по голові.

— Ми впораємося, мамо. Неодмінно впораємося.

Перший тиждень Іра прожила наче в тумані. Їжа, садочок, школа, дорога за дітьми, вкладати спати — усе робилося механічно. Уночі вона дивилася в стелю й шукала свою помилку: де вчинила не так, чого не помітила. Андрій наче розчинився. Ні повідомлення, ні дзвінка, лише переказ на картку в обіцяному розмірі. Аліменти — від цього офіційного слова віяло холодом.

На восьмий день вона посадила себе перед старим ноутбуком, купленим ще до народження Віті. Дочекалася болісно довгого завантаження, відкрила вакансії — і серце пішло в п’яти.

«Менеджер. Вища освіта, стаж від трьох років». «Бухгалтер. Володіння бухгалтерськими програмами, стаж від п’яти років». «Продавець-консультант. Два робочі дні через два вихідні, повна зміна».

Повна зміна означала, що нікому забрати Сонечку, зустріти Вітю після школи, перевірити Олесині уроки. Іра переходила зі сторінки на сторінку; надія танула. Після дванадцяти років удома вона вміла зварити суп на тиждень, заштопати дитячі колготки. А педагогічний інститут лишився на третьому курсі — там, де народилася Олеся.

Сонечка вилізла їй на коліна й обхопила за шию.

— Мамо, чого ти сумуєш?

— Думаю, сонечко.

— Про тата?

— Не тільки.

— Він на мій день народження прийде? Ляльку ж обіцяв.

До дня народження було три місяці. Іра не знала ані де вони тоді житимуть, ані за що купувати ляльку.

— Побачимо, маленька.

На десятий день озвалася свекруха.

— Ірино, треба з тобою поговорити.

— Так, Оксано Петрівно.

— Андрій повідомив, що ви розійшлися. Ми маємо намір бачитися з онуками, — сухо промовила вона.

— Звісно. Коли хочете приїхати?

— У неділю, о 12. І ще ось що: не смій налаштовувати їх проти тата. Він хороша людина, у нього були причини.

Пальці побіліли від того, як міцно Іра стиснула телефон…