Чоловік пішов від Іри за сніданком

— Які ж причини, Оксано Петрівно?

— Не телефоном. До неділі.

Гудки. Іра жбурнула телефон на диван; руки й далі тремтіли.

— Мамо, це бабуся? — Олеся зупинилася у дверях із підручником.

— Вони в неділю приїдуть.

— Не хочу з ними бачитися.

— Олесю…

— Вони тебе весь час кривдили. Думаєш, я не бачила? Я ж не дурна.

Пригорнувши доньку до себе, Іра обійняла її.

— Вони твої дідусь і бабуся. Вони тебе люблять. І тата люблять.

Сама вона витерпить. Але доньці всього дванадцять років, а говорить як доросла. Іра не помітила, коли скінчилося Олесине дитинство.

У недільний полудень під'їхала чорна машина. Суворі пальта, щільно стиснуті губи — Оксана Петрівна зі Степаном Андрійовичем з'явилися хвилина в хвилину. Ірі дістався кивок, дітям — поцілунки; навіть Олесі, яка стояла наче дерев'яна.

— Ну що, онуки, їдемо до кафе? — Степан Андрійович скуйовдив Виті волосся. — Будуть вам і тістечка, і морозиво.

— А мама теж? — запитала Сонечка.

— Мамі треба відпочити, побути самій.

Діти сідали в машину. Олеся обернулася, тривожно поглянула на Іру; та відповіла усмішкою, без слів її заспокоюючи.

Коли вони поїхали, стримуватися більше не довелося. Посеред порожньої кухні Іра плакала від образи, безсилля й страху. Із двох місяців залишалося півтора, а рішення досі не було.

Завібрував телефон. Наталія написала: «Дещо придумала. Увечері заїду».

Увечері подруга ходила кухнею, розмахуючи руками, і викладала свою просту, майже божевільну затію.

— Пам'ятаєш мою тітку, Світлану Романівну? Їй потрібна помічниця по господарству.

— Тобто хатня робітниця?

— Та як не назви. Готувати їжу, прибирати, ходити по продукти. По пів дня, тричі на тиждень. Платить щедро, живе сама, грошей — кури не клюють.

— Наталю, не можу я…

— Працювати не можеш? Ірко, отямся! Через півтора місяця виселятися, у тебе троє дітей. Тут уже до гордості?

Іра промовчала. Вона вже забула, що означає пишатися собою. Усі останні 13 років залишалася Андрієвою тінню: дружина, мати, домогосподарка. А сама — ніхто.

— Коли можна поговорити з твоєю тіткою?

— Завтра. Зараз їй подзвоню.

У старому будинку на околиці, з верандою та садом, Іру зустріла невисока худорлява господиня років 70. Її рукостискання виявилося несподівано міцним, погляд — чіпким.

— То ти подруга Наталки? — Світлана Романівна оглянула її з ніг до голови. — Від тебе чоловік пішов?

— Так.

— Діти?

— Троє.

— А працювати доводилося?

— До заміжжя. Давно.

— Ну, а руки в тебе звідки ростуть? З готуванням упораєшся? — хмикнула господиня.

— Упораюся. Я 13 років готую.

— Підлогу мити згодна?

— Згодна.

— Наталка запевняє, що ти чесна, — примружилася старенька. — Не бреше?

— Сподіваюся.

— Сподівається! — Світлана Романівна раптом розсміялася. — Приходь післязавтра, о дев'ятій ранку. Перевіримо тебе в ділі.

За поріг Іра вийшла із серцем, що шалено калатало. У неї з'явилася робота. Дивна, навіть принизлива — що сказав би Андрій, дізнавшись про дружину-хатню робітницю? І все ж це був заробіток. Можливість вибратися.

Того вечора, уперше за два тижні, вона зварила борщ, зробила котлети й пюре. Досить напівфабрикатів і бутербродів. Дивлячись, як діти їдять з апетитом, Іра відчувала: усередині потроху відтає.

— Мамо, чого ти усміхаєшся? — Витя підвів голову.

— Тому, що ви в мене є, синочку.

— А тато?

— Що з татом?

— Сумуєш без нього?

Вона відповіла не відразу. Андрій 13 років був центром її всесвіту: обирав відпустку, покупки, вирішував, як жити. Потім оголосив, що йде, і не озирнувся. Чи за ним вона тужила?

— Я сумую за колишнім життям, коли ми були разом.

Тільки згадати це життя не виходило. Коли вони сміялися вдвох? Коли говорили про щось, окрім грошей, дітей і домашніх турбот? Від його ніжності, любові, захоплення перших років не лишилося навіть недавнього спогаду.

— Нам було добре, — додала Іра. — Тільки давно.

Мовчазна Олеся дивилася з таким дорослим розумінням, що Іра знала: донька бачить усе те, що вона сама роками відмовлялася визнавати. Любов скінчилася раніше, ніж пішов Андрій. Родину тримали звичка, інерція, обов'язок жити заради дітей. А діти відчували, що відбувається.

Наступного дня Іра вперше за три тижні зателефонувала матері.

— Мамо, мені треба тобі розповісти…

— Що сталося, донечко? Діти?

— З ними все гаразд. Андрій від нас пішов. Уже три тижні…