Чоловік вирішив поселити матір і сестру в нашій квартирі без моєї згоди, але вдома на нього чекав несподіваний сюрприз

Договір Марта встигла роздрукувати до приходу Мирона й сама не розуміла, як умістила це в ранковий поспіх. Вони заповнили рядки на кухні: прізвища, строк, сума, підписи. Папір лежав між чашками, і в його сухих формулюваннях було дивне заспокоєння. Тепер у квартирі перебував законний орендар, людина з правом відчинити двері й сказати: «Я тут живу».

Марта прибрала з передпокою свою куртку, шарф, взуття, косметичку з тумби. Усе, що могло відразу видати її присутність, зникло в шафах. Мирон поклав на тумбочку пачку сигарет, хоча вона відразу попередила, що в квартирі не курять, і кинув поруч ключі від позашляховика. Вийшла грубувата, переконлива картина чужого чоловічого житла.

О 11:45 телефон Марти завібрував. Назар писав: «Зустрів. Їдемо. Мама злиться, що тебе не було на вокзалі. Накрий щось».

Марта прочитала й не відповіла. Телефон ліг екраном донизу. Їй не хотілося підживлювати його впевненість ані словом, ані мовчазним виправданням. Нехай їде в ту реальність, яку сам собі вигадав.

Вони сиділи на кухні. Мирон пив чай з улюбленого Назарового кухля з написом «Господар». У величезній руці кухоль здавався майже іграшковим. Марта дивилася на це й відчувала, як усередині, під напругою, ховається смішок.

— Чоловік у вас зовсім різкий? — спитав Мирон, вмочаючи печиво в чай.

— Не різкий. Нахабний. Він звик вважати, що всі навколо зобов’язані підлаштовуватися. Особливо я. Думає, що без нього розгублюся, злякаюся, поступлюся.

Мирон кивнув так, ніби почув щось давно знайоме.

— Налякані люди за ранок гроші не переказують, замки не міняють і квартирантів не знаходять.

Марта всміхнулася, але пальці стиснулися на краю столу. Усередині було спокійно й страшно водночас. Рішення вона ухвалила, але тіло пам’ятало роки поступок і заздалегідь чекало удару голосом.

О 12:20 домофон коротко пискнув. Марта здригнулася. Мирон підняв долоню: усе нормально. Він підійшов до трубки, зняв її, почув гул під’їзду й поклав назад.

— Уже всередині.

Через двері долинув стукіт коліщаток по плитці. Потім голоси.

— Я їй зараз скажу, — гриміла Ганна Василівна. — Зовсім розпустилася. Ми з дороги, з сумками, а вона навіть зустріти не вийшла. Підлогу хоч помила, цікаво?

— Мамо, не заводься, — відповідав Назар нарочито бадьоро. — Зараз усе вирішимо. Лесю, обережніше з валізою, стіни не подряпай.

— Дуже треба, — протягнула Леся, не відриваючись, здається, від телефона. — У ліфті духота, будинок як будинок, а гонору…

Вони зупинилися біля дверей. Марта стояла в дальній кімнаті за прочиненими дверима. Серце билося рівно, але сильно, ніби відраховувало останні секунди колишнього життя…