Чому після короткої телефонної розмови суддя зблід і пішов до нарадчої кімнати

Сміх судді Геннадія Миронова луною прокотився величною залою суду, оздобленою дубовими панелями, мов раптовий розкіт південного грому. Це був один із тих рідкісних, нестримних вибухів веселощів, що вириваються назовні раніше, ніж високопоставлена людина встигає згадати про власну гідність.

Він відкинувся на спинку шкіряного крісла, його обличчя почервоніло, коли він ляснув долонею по полірованій поверхні суддівського столу з темного червоного дерева. Адвокати в перших рядах, звиклі до його суворої вдачі та гострого язика, обмінялися спантеличеними поглядами.

Судовий пристав, чоловік на ім’я Борис, зі спиною, рівною, як сосна, втупився у високу стелю. Так він робив завжди, коли суддя відхилявся від суворого формального протоколу. А ще там була крихітна дівчинка в пастельно-рожевій сукенці, яка стояла просто в центрі зали суду.

Вона тримала біля вуха чорний смартфон, серйозна, мов кремінь, і зовсім не зважала на хвилі сміху й збентеження, які щойно здійняла в залі. Вона не кліпала й не здригалася під тягарем дюжини пильних поглядів. Їй було, мабуть, років чотири чи п’ять, її світле волосся було заплетене у два пустотливі хвостики, перев’язані рожевими стрічками, що ледь погойдувалися щоразу, коли вона схиляла голову, дослухаючись до гудків.

На її обличчі був вираз, яким досконало володіють лише діти — абсолютна, непохитна певність у тому, що те, що вони роблять, є найрозумнішою й найнеобхіднішою річчю у світі. Її звали Міла, і вона щойно здійснила подвиг тихої спритності, який вразив би навіть бувалого шпигуна.

Під час перерви в особливо виснажливому слуханні щодо опіки вона вислизнула від своєї бабусі, яка сиділа в залі, і підійшла до Костянтина Фадєєва, 52-річного адвоката, відомого своїми дорогими костюмами й холодною ефективністю.

Із тихою грацією тіні вона витягла телефон із кишені його піджака й відступила до суддівського столу. Вона не тікала й не ховалася. Вона просто стояла там і набирала номер зі спокійною розважливістю геніального стратега. Суддя Геннадій Миронов першим помітив цей рух краєм ока.

Він спостерігав, як ця маленька істота в рожевому рухається священним простором між публікою і законом. Почувши тихе цифрове попискування клавіатури, він глянув униз поверх окулярів.

«Що ти там робиш, юна панночко?»