Ціна свободи: таємне минуле сім'ї, яка кинула виклик місцевому мажору

Кеп похитав головою. — У них у планах немає мешканців, людей вивозять або вони зникають безвісти. Якщо угода завтра вранці, то сьогодні вночі вони будуть зачищати хвости. Катя — це головний доказ. Вадим тримає її як іграшку, поки вона потрібна.

Але завтра вона стане проблемою. — Значить, у нас немає доби, — сказав я. — І мій план почекати 24 години розсипався в прах. Ми повинні йти сьогодні, зараз. Кеп кивнув:

— Саме так. Якщо ми будемо чекати до ранку, рятувати буде нікого. Бик підійшов до ящика в кутку і відкинув кришку. Там, загорнуті в промаслене ганчір'я, лежали наші аргументи. Дві помпові гвинтівки, карабін з ACOG-оптикою і кілька саморобних вибухових пакетів.

Це було не армійське озброєння, але в руках професіоналів цей арсенал вартував цілої роти. — Ми не можемо просто увірватися і всіх покласти, — сказав Кеп, перевіряючи затвор. — Якщо почнеться стрілянина, Вадим злякається і натисне кнопку або пристрелить її сам. Нам потрібно виманити його або відключити зв'язок у будинку. — Глушилку я привіз, — сказав Волков, дістаючи з кишені невелику чорну коробочку з антенами.

— Вона накриє радіус у сто метрів. Стільникові ляжуть, інтернет ляже. Але якщо пульт працює на радіочастоті, глушилка може заблокувати і його сигнал, а це ризик. Якщо система нашийника налаштована на втрату сигналу як на тривогу, він може спрацювати автоматично. — Ми не можемо ризикувати, — сказав я.

— Значить, працюємо хірургічно. План такий: Волков, ти береш периметр, знімаєш вартових біля воріт і вирубаєш камери. Тихо. Кеп, ти займаєш позицію на даху сусідньої недобудови. Мені потрібно, щоб ти тримав на прицілі вікна другого поверху і двір.

Якщо хтось вийде зі зброєю до будки, валиш без попередження. — А я? — запитав Бик, хруснувши пальцями. — А ти, Ваню, будеш моїм тараном, — відповів я. — Ми з тобою підемо всередину, але не через двері. Пам'ятаєш, у підвалі була вугільна яма з люком у двір?

Батько її заварив років п'ять тому, але метал там старий. Бик усміхнувся, і ця усмішка була страшнішою за оскал вовка: — Я цей люк зубами вигризу. Я подивився на годинник. Була друга година ночі. Найбільш темний час.

Час, коли сон найміцніший, а пильність найслабша. Але в будинку Вадима сну не знали. Там зараз самий розпал веселощів, п'яний угар і відчуття повної безкарності. Вони думають, що вони королі життя. Вони думають, що купили всіх — поліцію, суддів, совість.

Але вони забули, що є речі, які не можна купити. Є честь, є кров і є відплата. Зброю розібрали мовчки. Я взяв свій старий ніж і пістолет, а Бик простягнув мені короткоствольний дробовик. — Візьми, — сказав він.

— Для близького контакту. Я зважив зброю в руці. Холодна сталь заспокоювала. Я відчував, як усередині мене перемикається тумблер. Сергій, брат і син, відходив на другий план, залишався тільки позивний «Сірий», командир штурмової групи.

— Висуваємося, — скомандував я. — Машину залишимо в лісі, кілометр пішки. Ніяких телефонів, ніякого радіозв'язку, працюємо на жестах. Головне завдання — Вадим живим. Мені потрібні його очі, коли він зрозуміє, що все скінчено, і мені потрібен ключ.

Ми вийшли з гаража в нічну темряву. Дощ усе ще хльостав, але тепер він був нашим союзником. Шум води приховає наші кроки, темрява — наші силуети. Ми йшли мовчки, слід у слід, як зграя вовків, що вийшла на полювання. Я думав про Катю.

«Потерпи, рідна, ще годину, всього одну годину. Я йду, і я йду не один». Коли ми підійшли до лісосмуги, що межувала з моїм селищем, я побачив заграву вогнів над своїм будинком. Музика все ще грала, але тепер вона здавалася мені не святковою, а похоронною. Похоронною для тих, хто зараз був усередині.

Я зупинився і подивився на своїх друзів. — Працюємо чисто, — сказав я пошепки. — За маму, за тата, за Катю... — За Катю, — луною відгукнулися вони. Ми розчинилися в темряві саду, наближаючись до паркану.

Попереду на мене чекав мій дім, який став ворожою фортецею, і чоловік, якого я колись називав родичем, а тепер повинен був знищити. Ніч обіцяла бути довгою, але світанок побачать не всі. Я почув наказ Султанова, і тієї ж миті світ навколо мене звузився до розмірів шпилькової головки, в центрі якої пульсувала лише одна думка — про те, що лік пішов не на хвилини, а на удари серця. Тихе полювання, яке ми планували з такою ретельністю, закінчилося, навіть не розпочавшись, бо звірі вирішили розтерзати здобич просто зараз. І в нас не залишалося вибору, окрім як бити на випередження, жорстко і брудно, порушуючи всі закони тактики, але рятуючи єдине, що мало значення...