Дорогою від станції син зізнався, що чув нічну розмову чоловіка про нас, і ми вирішили спершу поспостерігати за будинком

Ми з Назаром і далі стояли за деревом. Я притискала палець до губ, хоча син і без того не видавав ані звуку. Минуло кілька хвилин. У вікні першого поверху виник слабкий помаранчевий відблиск. Він тремтів і зростав, зовсім не схожий на електричне освітлення. Майже відразу над рамою потяглася тонка смуга диму.

Лариса Павлівна вибігла через задні двері. Від колишньої незворушності не залишилося й сліду: вона квапилася, притискала сумку до боку і кілька разів озирнулася. Добігши до машини, свекруха різко рушила з місця. Тієї ж миті за склом нашого будинку спалахнуло яскраве полум’я.

Тремтячими пальцями я набрала екстрену службу, повідомила про пожежу й назвала адресу. Голос диспетчера ставив запитання, а я відповідала автоматично, не зводячи очей із диму. Закінчивши розмову, опустилася перед Назаром навколішки і міцно обійняла його. Він запитав, чи все з нами буде добре. Я сказала, що буде, бо саме він відчув небезпеку і не дозволив нам повернутися.

Сирени наблизилися швидко. Поки пожежники розгортали обладнання, з будинків виходили сусіди, хтось знімав те, що відбувається, на телефон, хтось кликав нас. Я не відпускала руки сина. Вогонь уже вибивався з вікон першого поверху, і в ту мить я могла думати лише про одне: Богдан і його мати разом підготували те, що сталося, а ми з Назаром могли опинитися всередині.

Поліції я розповіла про нічну розмову, почуту сином, про машину свекрухи, запасний ключ і вогонь, що з’явився відразу після її від’їзду. Слова звучали неймовірно, але побачене не дозволяло мені вважати пожежу випадковістю. Коли один зі співробітників попросив повторити все по порядку, я змусила себе зібратися і почала з попередження Назара, розуміючи, що назад, до колишнього життя, дороги вже немає…