Дитина знайшла в хащі зниклу лікарку, яка найбільше боялася появи однієї людини

Олександра гнала від себе цю думку. Це було надто жахливо, надто схоже на марення. Вона вела холодовий ланцюг бездоганно.

Термоіндикатори завжди були світлими. Флакони приходили запечатані, з етикетками, із сертифікатами. Вона звіряла партії з накладними.

Усе сходилося. Як, яким чином у запечатаному флаконі з правильною етикеткою і світлим термоіндикатором могло виявитися не те, що написано на етикетці? Вона пішла до Лідії. Та вислухала її мовчки, сидячи біля печі й кутаючись у сірий пуховий платок.

І обличчя її, порізане зморшками, кам’яніло з кожним словом Олександри. Коли та закінчила, Лідія довго мовчала. Потім сказала.

— Флакони до тебе цілими приходять?

— Цілими, з неушкодженим ковпачком, усе як належить.

— А ковпачок звідки? Із заводу чи… — Олександра запнулася. Ковпачки.

Алюмінієві обкатки, якими запечатують флакон поверх гумової пробки. Коли відкриваєш флакон, відгинаєш язичок, і ковпачок більше не надягнеш. Флакон позначений як відкритий.

Знову герметично закрити його можна лише спеціальним верстатом, обкатувальною машинкою. Такі є на заводах — і теоретично будь-де, де знайдеться верстат і вправні руки.

— Ти от що, — сказала Лідія тихо. І в тихому її голосі було стільки важкої злості, що Олександрі стало не по собі. — Ти флакони порожні куди діваєш після щеплень?

— У відходи. За правилами, у спеціальний контейнер, потім на утилізацію.

— А утилізацію хто возить?

Олександра мовчала.

Вона знала, хто. Медичні відходи, як і все інше, забирав і вивозив Богданів чоловік. Водій Славко.

То був здоровило, вічно похмурий водій районної лікарні, який працював при головному лікареві Дорошенку. Богдан теж був там своїм.

— Порожні флакони, — сказала Лідія, дивлячись на вогонь.

— Це, Сашуню, золото. Справжній флакон зі справжньою етикеткою, сертифікатом і номером партії. Налий у нього що завгодно, закрий знову — і відразу не відрізниш.

— А куди дівається справжня вакцина, якщо у флаконах у тебе не вона? Подумай.

Олександра подумала, і їй стало так зле, що довелося сісти. Справжня вакцина коштувала великих грошей.

Особливо дорого коштувала якісна багатокомпонентна вакцина. Держава закуповувала її для дітей і безкоштовно розподіляла по амбулаторіях. Але той самий препарат був потрібен і приватним клінікам, де за нього платили готівкою: попит був високий, а постачання постійно бракувало.

Що, як хтось перехоплював оплачену державою вакцину дорогою до селища? Справжні, цілі флакони йшли до приватної клініки за готівку, а в амбулаторію привозили схожі флакони з тими самими етикетками й сертифікатами, але наповнені дешевим фізрозчином. Можливо, Олександра, нічого не підозрюючи, пів року вводила дітям звичайну підсолену воду й акуратно вписувала кожну ін’єкцію в бездоганний журнал.

Журнал. Її совість, переписана на папір. І в цій совісті тепер стояло: щеплений, щеплений, щеплений.

А насправді виходило: обдурений, обдурений, обдурений.

— Хто? — спитала Олександра самими губами.

Лідія подивилася на неї довго й жалісливо.

— Невже сама не розумієш? Хто в нас усе возить? Кому в лікарні довіряють ключі? Хто з Дорошенком на короткій нозі?

Олександра знала. Це ім’я виникло в її думках ще до того, як вона переступила поріг Лідіїного дому.

Просто до цієї хвилини не дозволяла собі договорити його навіть подумки. Богдан. Її чоловік…