Марина прийшла готувати будинок загиблого сина до здавання в оренду, але там про її родину знали більше, ніж вона сама

На кухні мого загиблого сина стояла чашка гарячої кави. Над нею ще здіймалася пара, а поруч лежала тарілка з хлібними крихтами. Я побачила все це, коли відчинила його будинок через три місяці після похорону. І так і залишилася стояти на порозі, не розуміючи, як таке можливо.

Мене звати Марина Мельник. Мені 65 років. Три місяці тому я поховала єдиного сина Віктора та невістку Світлану. Вони поверталися з весілля, потрапили під сильну зливу й розбилися на мокрій дорозі. Після них залишилося троє дітей: дванадцятирічна Ліза, восьмирічний Мишко та молодша Катруся, якій щойно виповнилося чотири.

Усіх трьох я забрала до себе, прибрала зі своєї кімнати швейну машинку, тканини, коробки з нитками й сяк-так розмістила там дитячі ліжка. Тепер вечорами я перевіряла уроки, шукала загублені шкарпетки, заплітала Каті кіски, а потім лягала й прислухалася, чи не плаче хто за стіною.

Найменша все питала, коли мама з татом повернуться з неба. Мишко іноді теж ставив запитання, на які я не знала, як відповісти, а Ліза здебільшого мовчала. У 12 років вона вже все розуміла, і від цього мені за неї було особливо тяжко.

Того ранку, у вівторок, наш адвокат Микола Григорович передав мені ключі від будинку Віктора.

— Марино, треба потроху вирішувати, що робити з будинком, — сказав він. — Можна підготувати його до здачі. Для дітей це була б добра підмога.

Я розуміла, що він має рацію. Трьох онуків треба було годувати й одягати. Однієї пенсії та мого шиття на замовлення на все не вистачало. Але навіть думати про чужих людей у кімнатах сина було боляче.

Та все ж зібралася, взяла відро, ганчірки, мийний засіб і поїхала сама. Хотілося спершу самій пройтися будинком, подивитися, що прибрати, що забрати дітям, а що поки залишити на місці. Я чекала, що всередині пахнутиме пилом і зачиненими кімнатами, але щойно повернула ключ і відчинила двері, відчула запах підсмаженого хліба.

Поставила відро біля порога, прислухалася, тоді пройшла до кухні й побачила ту чашку. Кава була гаряча, її налили зовсім недавно, а хліб на тарілці хтось уже встиг з’їсти.

Тоді я стояла на кухні сина й насамперед подумала, що до будинку заліз злодій. Треба було тихо вийти й зателефонувати до поліції. Я навіть повернулася до дверей, але тут помітила фотографію.

Вона стояла на столі поруч із чашкою в невеликій рамці, якої раніше тут не бачила. На знімку Віктор обіймав худорлявого темноволосого підлітка. За їхніми спинами зеленіли дерева. Мабуть, фотографувалися в якомусь парку.

Я взяла рамку й піднесла ближче до очей. Знімок був недавній. За останній рік Віктор схуд, і на фотографії це було помітно. Він усміхався так вільно, так по-доброму, ніби поруч із ним стояв хтось дуже близький. Тільки цього хлопця я не знала.

Хрещеник, син когось зі знайомих, учень? Ні, який учень? Віктор же інженер, ніколи не викладав. Його друзів я знала, родичів — і поготів. Сусідів теж не раз бачила, але цього обличчя не пам’ятала.

У глибині будинку щось скрипнуло. Я завмерла з фотографією в руках, звук долинув із господарської кімнати, де у Світлани стояли пральна машина й велика раковина. Тепер, згадуючи той день, я розумію, що мала одразу піти, але тоді чомусь залишилася.

Взяла швабру, що стояла біля стіни, й повільно пішла коридором. Підлога поскрипувала під ногами, і мені здавалося, що в порожньому будинку це чути надто голосно.

— Хто тут? — запитала я й сама здивувалася, що голос майже не тремтів. — Я викликала поліцію, виходьте.

Нікого я ще не викликала, просто сподівалася налякати того, хто ховався всередині. За дверима було тихо, потім почувся придушений схлип. Я зупинилася. Там плакали, і зі звуку було зрозуміло, що це не дорослий чоловік.

Обережно штовхнула двері кінцем швабри й побачила хлопця з фотографії. Він сидів на підлозі між пральною машиною та раковиною, підтягнувши коліна до грудей, ніби намагався зайняти якомога менше місця. Років 16 чи 17. Худий, блідий, у теплому светрі, який я впізнала відразу. Цей светр я сама подарувала Вікторові минулого Нового року.

Хлопець тремтів і дивився на мене з таким переляком, що я мимоволі опустила руку. Швабра вислизнула й стукнулася об підлогу…